Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

Anjelajutty
купить электронную сигарету в кудепсте <a href=https://hqd.wiki/kupit-hqd-optom/&g t;hqd оптом дешево заказать</a> ------ электронные ...
Коментарів: 5
LarryOxype
Meds prescribing information. What side effects? <a href="https://fcspam.ru">ge t seroquel online</a> All news about medicine. Get here.
Коментарів: 234
TaniaStymn
Крутой новый порно туб с большим колличеством порно и секс роликов.Вы можете поделится своими видео и фото,а так ...
Коментарів: 401
TaniaStymn
Крутой новый порно туб с большим колличеством порно и секс роликов.Вы можете поделится своими видео и фото,а так ...
Коментарів: 401
BruceHew
<a href="https://klavamaster.ru/" >десерты</a>
Коментарів: 234
RufusLex
<a href=https://drawing-portal.com>Ав окад видео уроки</a>
Коментарів: 848
DesignHom
Ландшафтный дизайн под ключ от команды специалистов ландшафтного профиля учитывает ландшафтный дизайн, благоустройство ...
Коментарів: 3273
JamesVodia
<a href="https://vash-pc.ru/program/pr ogrammy-dlya-skrinshotov-ekrana-kompyute ra-obzor.html">Программ для скриншотов экрана компьютера: обзор</a>
Коментарів: 234
DavidBOr
<a href="https://0verstyle.ru/lesson/o nline/">3D</a>
Коментарів: 234
WquCS
Medicine information sheet. Cautions. <a href="https://viagra4u.top"> ;where to get cheap viagra online</a> in USA. Some trends of medicines. Get here.
Коментарів: 234

Архів


Час настав

Костянтин Матвієнко, 06.11.2009 16:33

Цього року видавництво "Теза" видало мій роман у жанрі соціального фентезі  "Час настав". У якості розважального читва пропонную завсідникам "Телекртики" його перший розділ. Позаяк дія роману почалася у пятницю, то й у блог його початок ставлю у цей благословенний день. Кому цікаво, ласкаво прошу!  Улыбается  

 


Куди сягає мережа
мобільного зв’язку

Ранок п’ятниці, що приходить на зміну такій но­чі, зовсім не зобов’язаний бути добрим. Не слід було йому вчора змішувати міцне вино, мартіні та коньяк, заїдаючи оте усе суші з шоколадом. Не треба було взагалі йти на ту вечірку до Ляльки. І тим паче зважати на дошкульні жарти Борьки Кравця на прі­звисько Крава. Син міського чиновника середньої руки, той, маючи себе за велике цабе, увесь вечір кепкував з його немодних штанів та стародавньої мобілки. Насамкінець, вже у дворі нового елітного будинку на Печерську, де живе Лялька, сп’янілий Крава, сідаючи, разом з кількома молодими людьми, до не дуже вже й крутого сріблястого "Пежо", де лишалося ще трохи вільного місця, зневажливо кинув:

- Интеллигентам полезно гулять пешочком по свежему воздуху - здоровье укреплять. А то вдруг заболеют, а денег на бесплатную медицину у них нету. Кто же отечественную историческую науку двигать будет? Еще, чего доброго, мне прийдется!

М’яко клацнули дверцята автомобіля і, блимнувши стопсигналами, він, по підмерзлому лютневому снігу, виїхав на бульвар. За спиною почувся притишений сміх дівчат з їхньої ж кампанії, які чекали на свої таксі. Мовчки кивнувши їм на прощання, Аск пішов холодним темним містом до себе на Костьольну.

š ›

Аскольд Четвертинський, високий чорнявий міц­ний хлопець, третьокурсник історичного факультету Київського університету, вийшов із тісного вестибюлю станції метро "Арсенальна" назустріч різкому ранковому вітру та колючому снігові. Чекати ранкового тролейбуса - справа тривала, тож довелося по слизькій київській плитці, якою замостив центр міста мер Хмельченко, йти до Лаври пішки.

Ще навесні, двадцять п’ятого травня, у цьому найдавнішому на Русі монастирі обвалилася стеля Ближніх печер. Вперше за всю їхню багатосторічну історію. Студентам випала нагода добровільно-примусової позачергової археологіч­ної практики. Звісно, більшості Аскольдових одно­курсників було нецікаво годинами тягати у від­рах на поверхню важкий лесовий ґрунт лише за тридцять гривень на день. Та для нього це була добра нагода ближче поспілкуватися з одним із провідних вчених країни, яким нові лаврські чен­ці майже припинили доступ до археологічних пам’яток цього заповідника. Лише така гучна науково-культурна катастрофа, що сколихнула вчені кола всієї Європи, змусила архієпископа Савла (Ворону), намісника монастиря, дозволити науковцям провести дослідження частини території його поверхні та підземель.

Аскольд хутко пройшов верхнім парадним по­двір’ям повз Велику лаврську дзвіни­цю та Ус­пен­ський собор і спустився до Хресто­воз­движенської церкви, на Ближніх печерах. Спроба вітання з молодим послушником, що прибирав у храмі, традиційно виявилася невдалою - той лише пробурмотів собі під носа щось непривітне. Стрімкі сходи та похилий коридор за міцними дверима освітлювалися тьмяними ліхтарями при самій підлозі та кількома лампадами над скляними віками домовин зі святими мощами. Через це йому доводилося завжди брати з собою потужного кишенькового ліхтарика. Підземною вулицею Батиєм убі­єнних молодий історик пройшов до місця прова­лу, де вже порався професор археології Юрій Вікторович Довжик. Йому допомагала молода аспірантка Хри­стина Шпак. Велика руда купа обваленого ле­су за­валила підземний вибілений коридор мало не до стелі. Акуратно розбираючи завал, учені насипали у великі цинкові відра пересіяний у решеті ґрунт. Аскольдовим завданням було носити ті відра нагору та висипати на схилі, у монастирському садку.

- Привіт аристократам! - іронічно привітався професор з Аскольдом, розтираючи суглинок у дов­гих міцних пальцях.

- Між іншим, Аску, запізнюватися - не зовсім шляхетна звичка, - уїдливо додала Христина, фамільярно, як на викладача, вживши Аскольдове студентське прі­звисько.

- Зате за копійки гарувати тут, та ще й терпіти зневагу попівських служок саме й належить князівським нащадкам, - сумною усмішкою пом’якшив задерикувату відповідь Аскольд.

š ›

Ще на першому курсі йому досить сильно дошкуляло власне прізвище. Четвертинські - стародавній князівський рід, що походить аж від Рюрика. Та ще й рідкісне, як на наш час, ім’я Аскольд, звісно, викликали цікавість оточення. Викладачі не раз прилюдно запитували хлопця про походження його родини. Батька Аск не пам’ятав. Мати лише розповідала, що він дуже цікавився історією, належав до родини корінних киян та мріяв отримати фахову історичну освіту. Але його батьки, тобто Аскольдів дідусь та бабуся, були засуджені за антирадянщину та український буржуазний націоналізм ще на початку сімдесятих. Тому виховувала Аскольдового батька тітка, яка, не маючи власних дітей, усю свою любов віддавала племінникові. Вона працювала викладачем у престижній музичній школі в центрі Києва, мала гарні зв’язки і доклала величезних зусиль, аби влаштувати племінника на "придворний" історичний факультет Київського університету. Та наявність у родині ворогів народу міцно зачинила двері цього закладу перед юнаком. Він улаштувався працювати в Музей історії Києва двірником. За рік одружився, і майже одразу його забрали до армії та відрядили служити спочатку до навчального військового підрозділу поблизу Києва, а за півроку до Афганістану. Звідтіля надійшов один лист і невдовзі повідомлення про загибель при виконанні інтернаціонального обов’язку. Аскольда мати виховала сама, працюючи викладачем української філології на кафедрі Київського університету, де спромоглася отримати посаду доцента.

š ›

Аск присів над розкладеними на целофановій плівці рештками кісток та невеликими уламками дубових і кипарисових дощок.

- Імовірно, десь тут проходив невідомий нам коридор. Земля, просівши, обвалила стіну між пізніше прокопаним ходом та давньою нішею, або й галереєю, яку, вочевидь, ще ніхто не досліджував. Можливо, маємо шанс викопати щось цікаве. Принаймні ці дошки можуть виявитись залишками доволі старих поховань. - Професор напрочуд спокійно опи­сував ймовірність сенсаційного відкриття.

Зате Христина, яка віднедавна нерівно дихала до Аскольда, або, як кажуть його однокурсники, запала на хлопця, спробувала незграбно нагадати, що й вона маленький начальник:

- Немає чого сидьма сидіти! Ми вже давно всі відра заповнили. Тож ноги в руки і ставай, студенте, до інтелектуальної праці.

Голова після вчорашнього ще трохи боліла, але він звично підхопив свій таки важкуватий вантаж і подався до виходу з підземелля.

Дорогою пригадав розповідь університетського викладача курсу історії релігії про те, як взимку 1988 року, коли святкували тисячоліття Хрещення Русі, відомий київський археолог зробив унікальне відкриття у Дальніх печерах, розкопавши келію святого Феодосія Печерського. Тоді церковники ще не отримали у цілковите розпорядження нижню територію Лаври і вчені мали змогу досліджувати архітектурні й археологічні пам’ятки. Чого варті лишень маловідомі Варязькі печери, що сполучені із Дальніми. Вони існували ще у дохристиянський час. Тож лаврська земля причаїла ще не одну знахідку. Хоча є велика загроза, що цим відкриттям так і не доведеться з’явитись на світ через бурхливу господарську діяльність нових ченців.

Зо два роки тому в інтернеті активно обгово­рю­валася чутка, що нібито під час поїздки до Аст­рахані Мос­ков­ському патріархові уві сні з’я­вився сам святий Феодосій Печерський і докоряв за поведінку сучасного духовенства, його участь у політиканстві та агресивну позицію у споконвічному для цієї церкви українському питанні. Патріарх тоді сильно захворів. Чутки набрали сили. Церковна прес-служба мусила виступити зі спростуванням. Звісно, цей крок мав зворотний ефект: святий Фе­одосій набув популярності у всесвітній мережі.

Аск повернувся до місця завалу. Професор з аспіранткою тим часом істотно просунулися, викопавши уздовж правої стіни коридору неглибоку траншею.

- Схоже, далі таки має бути невідома погре­бальна ніша, а може, і новий хід. Бачите? Тут ґрунт почав зсуватися праворуч. Імовірно, він витіснив цю стіну в якусь порожнечу. - Професор залишався зосереджений та спокійний.

Аскольд виніс наступну пару відер і знову швидко повернувся. Здається, цей день може таки виявитися принаймні цікавим.

- Бери совок і обережно відбирай ґрунт! - Хри­сти­на грала роль відповідального керівника.

- А раптом саме я  знайду новий хід? Ви не шкоду­ва­тимете, що відкриття зробив якийсь студент-чор­нороб? - усміхнувся Аскольд.

Нещодавно аспірантка запропонувала йому перейти на "ти", але хлопець удавав, ніби йому ніяково тикати дорослій (аж на шість років за нього старшій!) панні. Христина недолуго намагалася приховати образу.

Він узяв запропонований інструмент і цілком вправ­но почав відділяти невеликі пласти ґрунту, про­копуючи канавку. Праворуч стіна лишилася тверда, проте ліворуч земля ставала дедалі м’якша. Білий колір побілки зник. Совок легко провалювався в якусь порожнечу.

- Схоже, таки стіна в цьому місці вивалилася! - гукнув Аскольд.

Він пропустив поперед себе професора. Той, ставши на коліна, уважно оглянув та простукав держаком лопати підлогу.

- На сьогодні припиняємо роботу. Хто його знає, як надалі поведеться ґрунт? Колеги, прошу вас до часу зберігати конфіденційність. Ще не відомо, що саме ми знайшли і як його далі досліджувати. Думаю, правильно було б сканувати цю ділянку за допомогою звуку. Сьогодні ж спробую про це домовитись, а до того припиняємо усі роботи. Аскольде, будьте ласкаві, приберіть та прикрийте розкоп, чим знайдете. Христино, збирайте наші знахідки і ходімо, - по-діловому сухо віддав розпорядження професор Довжик. - Я попереджу ченців про небезпеку нового зсуву, можливо це притамує їхню зайву цікавість і вони не нашкодять тут. Зустрінемося у понеділок.  - Вчені залишили підземелля.

Аскольд зайшов у розкоп, щоб закрити його від цікавих очей великим прямокутним шматком чорного целофану, який археологи використовували для того, щоб розкладати та сортувати свої знахідки. Раптом він побачив, чи швидше просто відчув, що підлога помітно просіла і нахилилась.

Хлопець зупинився. Стіна коридору та частина обваленої землі унизу попереду з блискавичною швидкістю віддалялися від нього, завалюючись кудись у порожнечу. За мить згасли електричні ліхтарі. У темряві десь позаду блимали лампади над мощами святих.

На подив, не відчуваючи переляку, він витяг з кише­ні ліхтар і освітив підземелля. У стіні коридору було видно доволі великий отвір, майже правильної прямокутної форми. За ним відкривалася засипана землею ніша. В дальньому її кутку вгадувався темний лаз, схожий на велику нору.

Кожний мешканець центру Києва з дитинства знає, що тут будь-яка яма, провалля чи печера можуть чаїти безліч небезпек. Археологи, спелеологи і навіть діґери остерігаються без страховки заходити до невідомих підземель, тим паче у Лаврі.

Але цікавість і ще якесь відчуття таємничості перемогли обережність. Аскольд ступив уперед. Підлога, хоч і засипана землею з провалу, все ж здавалася цілком надійною. Стеля відкритої камери похило спускалась до дальньої стіни, майже торкаючись верхнього краю темного отвору. Ліворуч, на витесаному лесовому виступі, стояла велика темна домовина, трохи припорошена щойно обваленим рудим ґрунтом. Далі хлопцеві довелося поволі рухатися зігнувшись, а вже біля самої нори - повзти. У підземеллі відчувався легкий протяг, сухе повітря ледь відчутно пахло незвичайною свіжістю.

Аскольд посвітив у вузький, присипаний зсувом лаз - промінь ліхтаря загубився у темряві.

Усе, слід повертатися. Потім можна буде прийти разом із професором і зрозуміти, що робити далі з цим відкриттям. Він відвів ліхтаря і тієї ж миті в глибині отвору побачив яскраву світлу цятку. Здалося? Ні! Темрява в глибині нори ледь відчутно пульсує навколо світлої далекої плями, що весь час змінює свої обриси.

Дивуючись власній сміливості (професор сказав би необачності, а Христина - дурості), Аскольд, поповз у вузький, похилий лаз.

Відстань виявилась оманливою. Метрів за десять він потрапив у нову камеру. Вона разюче відріз­ня­лася від усіх підземель Лаври: квадратна, два на два метри, з рівними, ніби полірованими сті­нами, вкритими незнайомим типом живопису, що чорними ліанами мережив теракотову стіну, підні­маючись угору до центру верхньої точки скле­пін­ня, заввишки метрів зо два. Там на вигну­тій по­верхні було зображено пентаграму. Та­кі Ас­коль­дові доводилося бачити у книжках про Но­стра­дамуса. Просто під пентаграмою на підлозі стояв куб - заввишки трохи менше метра, вите­саний з блискуче-чорного прозорого каменю, най­більше подібного до гігантського раух-топазу, втім, це також міг бути гірський кришталь або зви­чайне, бездоганно відполіроване скло. На кубі лежала книга.

Аскольд вимкнув ліхтар і з подивом побачив, що у печері світло: горіла пентаграма на стелі. Тьмяно виблискувала палітурка книги. Вона була завбільшки з ноутбук і, на перший погляд, мала цілком звичайний вигляд. Куб зблискував мінливим білуватим світлом.

"Так, схоже, приплили! І що далі? Прагнулося таємниць? Їж на здоров’я. Хочеш великою ложкою або просто пригоршнями".

Іронія - не головна його риса, та сам собою звідкілясь виник дивно веселий, безшабашний настрій. Ну ніяк не було усвідомлення величі моменту визначного відкриття, прилучення до історичної таємниці.

Отже, будемо діяти за алгоритмом казок та кінофантастики. Підходимо до цього букіністичного артефакту. Хапаємо його та робимо ноги. Стоп, жарти жартами, але хто його знає, чи немає тут якоїсь реальної небезпеки, на зразок радіоактивного газу родон чи отруйних випарів. Утім, якщо і є, то все одно вже пізно: як каже його знайомий продавець Ашот з Бесарабського ринку, "када почка уже отвалился, тада минеральный вада пить уже не памагает, да".

Обережно торкнувшись книги, Аск спробував її розкрити. Палітурка, зовсім чорна, без літер чи візерунків, на дотик нагадувала ебоніт - виник­ло навіть відчуття легких електричних розрядів у пальцях. Відкривши важкувату дошку обкладинки, він побачив, що всі сторінки з цупкого та шерехатого жовтуватого паперу - чисті.

Він торкнувся палітурки всією долонею, відчувши її приємний холод. Тієї ж миті, десь за метр попереду, просто в повітрі виникла якась висока рама, схожа на одвірок. Там, де мало б знаходитися полотно дверей, піднімалося сіро-зелене марево. Звідтіля відчувався помітний протяг свіжого повітря. Більше того: було чути пташиний спів, щось схоже на шерхіт листя під час вітру. І це взимку, в Києві!

Загалом, уже виникли підстави для здивуван­ня. Але єдине, що за цих обставин дивувало Аскольда, - це, власне, відсутність у нього будь-якого подиву та бодай невеликого остраху.

Він обійшов Куб із Книгою на ньому, торкнувся рукою брами і раптом зробив один крок уперед, поринаючи у сіро-зелену імлу. Навіщось самі собою заплющились очі.

Коли ж відкрилися, також самі собою, - з’я­су­ва­лося, що Аск стоїть біля самого виходу із невелико­го земляного гроту. Зробивши ще кілька кроків, хлопець опиняється на стрімкому схилі, вкритому густою травою і невисокими кущами, які тріпотять на вітрі. Внизу доволі стрімко котить води потужна річка. Обриси схилів незнайомі. Протилежний берег до самого обрію зеленіє суцільним лугом та час від часу зблискує дзеркалами озер. Повітря! Невимовно свіже і чисте. Сонце вже проминуло зеніт і поволі хилиться до обрію за його спиною. Навкруги не видно ані людей, ані бодай якихось ознак їхньої присутності. Тепло.

Так! І куди ж це ми втрапили? У який час? Відповідь прийшла майже одразу. Із дзвінком мобільного телефону. Його старенький, але надійний "Сіменс", ненавчений вигравати поліфонічні мелодії, раптом подав свій верескливий голос. Аскольд натиснув кнопку відповіді.

Ніколи ще таке просте і звичне питання "Ти де?" не викликало у нього раптового нападу сміху. Отже, коли вже тут є мережа "Київстар", то, мабуть, таки він десь близько до Києва початку два­дцять першого століття.

- Ти де? - суворий голос Христини було чути не дуже добре, але телефонний індикатор рівня сигналу зв’язку показував, що він достатній для розмови.

- Я тут, - відповів Аск, усвідомлюючи безглуздість своїх слів.

- Де тут? Аскольде, припини жартувати. Юрій Вікторович запитує, чи надійно ти замаскував розкоп! Він непокоїться, що хтось спробує там нишпорити. Сам розумієш: по-перше, це небезпечно, а по-друге, якщо сторонні дізнаються, що у печерах можуть бути ще недосліджені ходи, то ми сильно ризикуємо більше ніколи туди не потрапити: попи не пустять.

- Не хвилюйтесь, я все зробив. А ви вже поїха­ли з Лаври?

- Так, ми вже біля Європейської площі. Бувай, до понеділка. - Христина відімкнулась.

Отже, тут існує мобільний зв’язок. Аск майже не сумнівався, що він пройшов крізь час. Хоча б з огляду на раптову зміну зими на літо. Очевидно, що його мобільний оператор зробив це раніше. Цікаво, яким чином? Адже брама, що перенесла його сюди, не могла передавати сигнал мобільного зв’язку, бо під землю той просто не потрапляє. Отож мають бути якісь точки входу - дотику до цього просторово-часового виміру на поверхні, у його часі.

 Аск уважно роззирнувся, аби з’ясувати, звідкіля він вийшов. Потому, повернувшись до печери, у яку він потрапив крізь сіро-зелене марево брами,  провів, як сказав би професор, ретельне візуальне обстеження. Стіни земляні, ґрунт угорі чорноземний, ближче до рівної долівки переходить у глиняний. Стеля рівна, заввишки не більше ніж у квартирі панельного будинку. Вхід являє собою, майже щілину у земляному схилі. Сама печера зовсім маленька, розміром десь метр на метр. Брама стоїть на попередньому місці, наче була тут завжди.

Уже не заплющуючи очей, Аскольд пройшов крізь те саме марево і знов опинився у печері, яку подумки назвав печерою Куба. Юнак стояв навпроти лазу, яким потрапив до цього підземелля, просто перед Кубом. Коли ж озирнувся, то встиг помітити, як брама за спиною просто розчиняється у повітрі. Йому спало на думку, що поєднання Книги і Куба нагадує вівтар.

Аскольд стомився і зголоднів, але найбільше він непокоївся тим, що залишений без догляду розкоп може привернути небажану увагу ченців. Обережно знявши Книгу з Куба, студент спробував сховати її під одягом. Але артефакт повсякчас змінював свою вагу, то помітно тягнувши додолу, то, навпаки, намагаючись вирватися з рук і злетіти під склепіння печери, де похмурими фарбами супилася пентаграма. Обкладинка просто-таки обпікала холодом. До того ж малюнки на стінах почали міняти своє забарвлення і навіть, як часом здавалося, самі обриси, а світло в сере­дині Куба раптово згасло, і він став матово-чорний. Хлопець трохи злякався.

Він обережно, але міцно стиснув Книгу двома руками, і вона трохи заспокоїлась. А потім, сам від себе цього не очікуючи, просто попросив її:

- Книго, ходімо зі мною! Нам багато чого слід зробити разом!

Миготіння зовсім припинилося. Куб знову засвітився зсередини мінливою плямою м’якого  світла. Книга повернулася до сумлінного дотримання законів всесвітнього тяжіння, прикинувшись звичайним мешканцем бібліотечної полиці, щоправда у дивній палітурці, та швидко стала приймати тепло його рук. Притиснувши її до себе, Аскольд просунувся у лаз, що вів до печери, в яку провалилася частина лаврського коридору. Намучившись у тісняві, хлопець зрештою вибрався туди, весь брудний і спітнілий. У погребальній ніші усе було так, як він і залишив. Перш за все треба було сховати лаз. Аскольд просто присипав його тим ґрунтом, що обвалився. Вийшло так, нібито «язик» зсуву із самого початку був трохи довший. Потім він обережно пробрався до початкового місця розкопок. Там також нічого не змінилося. Щоправда, ліхтарі, які були згасли під час обвалу, знову світилися при підлозі.

Як міг обтрусивши одяг, Аскольд ретельно за­маскував місце розкопу великим шматком чор­ного целофану, піднявся сходами до Хрес­то­воз­дви­женської церкви та вийшов на монастирське по­двір’я. Поглянувши на годинник у телефоні, побачив, що вся карколомна пригода зайняла лише трохи більше години.

Намагаючись не привертати до себе уваги ченців, прочан і туристів, яких, утім, цієї зимової пори було небагато, він попрямував до тролейбусної зупинки.

Далі трохи буде

 


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика».


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS