Останнє у блогах

Більше

Архів


Не-проект «Україна»

Олександр Михельсон, 24.08.2009 02:44

Щойно приніс із супермаркету літрову пляшку холодного чаю (я серйозно) і поповнення мобільного рахунку на сто гривень. Боюся, що замало – поповнення, я маю на увазі. Зранку треба буде зробити багацько дзвінків та СМС.

 

Юркові, Петрику, Мілану, Міті. Денисові з Оленою, Андрієві з Надею. Марічці, Оксані, Славіку. Свєтці, Максові, Вальдемару, іншому Юркові, Інгвару, Тані, Михайлу, Данилові, Каті, Ані, ще одній Каті, двом Тарасам, двом (чи трьом?) Маринам, трьом (чи двом?) Юліям, ще півдюжині Андріїв, Жеці, Женьці, Наталці і двом Наталям, Лесі – ні, таки двом Лесям, Сергієві і ще одному Сергієві… Про Андріїв я, здається, вже казав.

 

І, звісно ж, Леонідові Петровичу, Ігорю Миколайовичу, Галині Василівні та іншим.

 

В різні міста і села України, в Росію, Польщу, Великобританію.

 

Правила гри дуже прості: хто говорить перший, той каже: «Слава Україні». Другий, відповідно, відповідає – «Героям слава».

 

У певному сенсі, це дійсно гра. 1) всі ми щороку робимо це з власної волі, 2) це приносить нам задоволення, 3) ніякого матеріального зиску ми з цього не маємо, 4) будь-хто може приєднатися до цієї гри за власним бажанням, ми ж самі нікого до неї не тягнемо і вже тим паче – не змушуємо. Всі ознаки гри.

 

З іншого боку, це чимось схоже на спільноту яких-небудь блогерів. Цілий рік вони спілкуються в онлайні, а потім раз – і збираються в якій-небудь кав’ярні потеревенити, так би мовити, in person. Хоча наш випадок легший: тут ніхто не притягне свіжоспеченого приятеля, котрий набухається за чужий рахунок, і тим самим перестане бути приятелем, але так і не заплатить.

 

Ми - кожен по-своєму, звісно - любимо Україну. Не саме сьогодні, а цілий рік. Не беруся відповідати поголівно за всіх перелічених, але за більшість певен: для цієї любові, яка, на щастя, не має нічого спільного з фетишизмом та іншим сексуальними пристрастями, нам не дуже-то й потрібні дати відзначення Незалежності чи, скажімо, усталені привітання «Слава!».

 

Але раз на рік ми граємо в цю гру. Причому якщо я особисто граю з командою, переліченою вище, то в кожного з цих, перелічених – своя команда, свій список імен, де немає когось із «моїх», але є хтось, про чиє існування я не знаю взагалі. Так із маленьких спільнот творяться великі. Як сформулювала б людина з науковим складом мислення, «горизонтально-мережеві структури».

 

На відміну від аналогічних структур з продажу різноманітних «Гербалайфів», наша розширюється вкрай повільно – бо ж, як уже сказано, туди нікого не заманюють і не заганяють хитрощами, які є той же примус. Зате, з іншого боку, ця структура не може і розпастись через зникнення фінансування чи просто світову економічну кризу.

 

Та що там – вона не розпалася навіть від «розчарування Майданом». І, повірте, не розпадеться від цілком можливого «зачарування» чим-небудь зовсім протилежним.

 

І не тому, що ми, всі разом і кожен окремо, не розуміємо, наскільки все погано. А, мабуть, просто тому, що ми не любимо плакати.

 

Особливо 24-го серпня. Але і решту року – теж.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Публіцист.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS