Missing Пукач?

Навіть у найзахланнішій області України населених пунктів – сотні. На Житомирщині – від 1600. Це чимало. Цілком можна прожити в одному з таких населених пунктів усі свої дитинство та отроцтво, але так і не дізнатися, що буквально в сусідньому районі є село Молочки.

Я от не знав.

А тепер про ці Молочки знають всі – принаймні, всі політично стурбовані українці. Сам там зловили людину, схожу на Олексія Пукача, котрий, можливо, керував та брав безпосередню участь у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе.

Бачите, скільки умовного способу?

У ньому наче й немає такої потреби. Наскільки відомо, подільники Пукача в усьому зізнались ще свого часу. Щоправда, заперечується нещодавня заява слідчих СБУ про те, що нібито в усьому зізнався й сам Пукач (і навіть назвав імена замовників). Але це вже не так цікаво.

Значно цікавіше те, про що написав на УП Мустафа Найєм, а слідом за ним (чи, максимум, одночасно), й чимало інших.  

Що дуже дивною виглядає поведінка Пукача – досвідченого оперативника, котрий «не помічав» цілком прозорої, начебто, підготовки до його затримання. Що ще дивовижнішим виглядає сам факт цього затримання – так «у тему» під початок президентської кампанії...

(І, до речі, те, що про «здачу замовників» заявила лояльна діючому Президентові СБУ, а заперечувала їй не настільки лояльна ГПУ, лише посилює сумніви).

...Зрештою, набагато цікавіше – для публіки – обговорювати версію про те, що замість Пукача нібито затримали двійника. Або що Пукача «привезли американці», які десь там на своїй півкулі Землі його чи то переховували, чи то, навпаки, зловили, чи взагалі клонували й запхали в багаж Джо Байдену.

Немає сумніву, що ці версії і продовжуватимуть обговорювати. Ось до чого призводить хронічна недовіра народу до влади: з одного боку, народ глибоко переконаний, що ця влада зпросоння  не знайде і власну дупу, але з іншого – щиро вірить, що ця ж таки недолуга влада десятками клонує підозрюваних генералів, направо й наліво вводить свідкам пентотал натрію, і взагалі володіє практично надприродними силами.

(Особливо якщо допомагають американці. Ну, ви ж розумієте: наколоті апельсини не могли подіяти самі по собі, якби Майдан не опромінювали з супутника!).

От і будуть українці обговорювати, справжній Пукач, чи ні, а коли справжній – то чи справді він каже те, про що повідомляють, а коли й справді саме так і каже – то чи робив він усе це насправді.

Єдине, що лишиться незрозумілим – це для чого, наприклад, високопрофесійному журналістові-розслідувальнику треба було публікувати копії документів співмешканки Пукача.

Очевидно, її переїзд з Донбасу на Полісся, як і дата цього переїзду, мають інтерес для читачів. Але чи не можна було викласти лише факти, а копії документів лишити в редакції?

Усе ж таки документи – це вже дещо інше, ніж твердження. Від «просто» тверджень редакція нічого не втратить, а от копії документів – це вже може виглядати втручанням в особисте життя. Не кажемо вже про інший момент, про який трохи нижче.

...А чи так само конче необхідно було розміщувати фото «спільного ліжка», ванної поруч з обіднім столом, телевізора «LG», який далеко не є рідкістю для вітчизняної провінції?  

(Коли вже на те пішло, значно цікавішими є шпалери у фотографованих приміщеннях. ТАКІ шпалери рідкістю для села якраз є – принаймні, для хат із настільки простим перекриттям стелі звичайнісінькими балками).

Насправді цілком можливо, що сенс у публікації фотографій, які зображували ледь не скрині з білизною, і справді був. Навіть подвійний. Простіше пояснення – чисто журналістське:

час іде, публікація необхідна, а між тим поки що, крім фотографій приміщення, на руках журналіста нічого нема.

В такі ситуації опинявся чи не кожен журналіст – не обов’язково розслідувальник – і мало хто зможе кинути в Мустафу камінь.

Хоча, можливо, і за таких обставин від дечого можна було б утриматись...

А є й друге пояснення. Все це ДІЙСНО потрібно було – але не журналістові, а людям, котрі стоять за відновленням слідства. І, можливо, все це може бути використано далі.

Як саме? Тут є мільйон варіантів. Хочеться лише сподіватись, що на жоден із них не натякає заголовок уже згаданого репортажу Мустафи Найєма – «Останні дні Олексія Пукача»...

...І ще одне.

Мустафа пише, що співмешканка Пукача (не забудьмо, ми говоримо лише про факт їхнього спільного проживання, більше ні про що), так ось, співмешканка Пукача нібито називала його спочатку його власним іменем. І що поруч із ним жили люди, пов’язані зі спецслужбами, більше того – вони навіть спілкувались.

Хто ці люди сьогодні? В якому процесуальному статусі перебуває ця жінка? Якщо перебуває взагалі?

Чимало колег вважають, що відомий журналіст Мустафа зловжив правом журналіста на добування та оприлюднення суспільної важливої інформації; я маю на увазі вже сказане вище про фото з шафи з одягом тощо.

Але хтось його туди пустив, у цю хату. І хтось надав Мустафі копії документів 45-річної Лідії, які АБСОЛЮТНО НІЯКИМ ЧИНОМ не пояснюють усієї «story» - хіба що навпаки.

У цьому сенсі, можливо, не так цікаво було би поспостерігати за подальшею долею Пукача – точніше, того, кого ми вважаємо Пукачем, та тим, що ми вважатимемо його справжньою долею.

Можливо, значно цікавіше було би поспостерігати за подальшою долею пані Лідії, та її сина, та підозрілого «Ведмедя», та ще підозрілішого молодика, нібито пов’язаного з СБУ, про якого теж пише Мустафа

Згадайте лише найвідоміші приклади корисності подібних спостережень – від водія КамАЗа, через якого загинув В’ячеслав Чорновіл, до «бомжа Вередюка», який нібито вбив журналіста Александрова.

...Хоча, звісно, ніяк не можна твердити, що Мустфа своїми надмірними подробицями мав на увазі саме це.

Це було б іще неетичніше, ніж фото з шафи з одягом.