Рідна мова інтернешнл

На турецькому курорті добре розмовляти українською. Не з турками, звичайно, і взагалі не з усіма поспіль - а зі своїми, з тими, з ким приїхав.

Тоді росіяни, молдовани та інші білоруси вряди-годи спеціально шукають привід познайомитись, щоби поцікавитись, чи це, бува, не українська мова. Отримавши відповідь, дехто старанно приховує подив: ти диви, й справді мова як мова, не якесь там «нарєчіє»... Ще дехто - після кількох днів знайомства, звісно - зауважує: «Но забавно звучіт всьо-такі!». Але без злоби.

Мені, наприклад, це сказав одноліток з Москви, великий шанувальник груп «Бумбокс» та «Воплі Відоплясова». Тут-таки погодившись із цілком банальною думкою про те, що якби літературною українською на світі розмовляло 230 мільйонів осіб, а російською - тільки 30 мільйонів, причому погано, то кумедно звучала б саме російська.

(Про московський акцент я йому нічого говорити не став; врешті-решт, російська фонетична кунсткамера проти нашої - як жарти «Камеді-клабу» проти перлів Черномирдіна: масштаби неспівставні).

Так реагують братні народи. Зовсім інакше на українську реагують співвітчизники.

Рідше - «Ой, яка у вас гарна українська мова!». (Доводиться відповідати - «Не в мене, а у нас»... Доходить не до всіх). Частіше, однак - із кумедним зніченням.

Я це називаю «хозарським синдромом». Пам’ятаєте, як у Мілорада Павіча? Коли двоє хозарів, зустрівшись на чужині, воліли пройти один повз одного мовчки, опустивши очі, аби лише не показати, що вони - хозари.

Так отож.

До речі, якщо вдуматись у написане Павічем, то його серби - пардон, хозари - боялися не стільки показати, хто вони є, іншим, сільки нагадати про це самим собі. «Так отож» номер два...

Утім, повертаєшся до України - і все вкотре стає зрозуміло, і то настільки, що куди тим хозарам, пардон, сербам. Суржикомовний таксист так щосили намагається «розговарювать по-городському», що просто хочеться запропонувати йому безкоштовні уроки російської. Вдома ж у телевізорі чекає та сама реклама, де «один есемес равно три гривні», а словосполучення «в серці» пишеться з буквою «д» - «в сердці», і тільки так.

Що таке «равно», лишається загадкою. Без відповіді зостається й інше питання: це автори цієї молодіжної реклами тільки вчора повилазили з глухого поліського села без школи та книгарні, чи це такою вони уявляють собі свою молодіжну аудиторію?

І ще - чим займаються ті, хто мав би перейнятись цими та багатьма-багатьма іншими проявами феноменальної безграмотності на наших блакитних екранах?

Адже навіть перший відомий в історії випадок загибелі окремо взятої мови в братніх культурних обіймах був пов’язаний не з тим, що серед шумерів (чия мова й загинула) стали селитися аккадці. А в першу чергу з тим, що самі шумери забули свою мову. А це, в свою чергу, почалося із дедалі частіших помилок у шумерському клинописному письмі...

Навіть дивно, що той Шумер був не настільки вже й далеко від сучасних турецьких пляжів, де так добре розмовляти українською.