На Бандері були майже всі канали

         Дуже показова штука - відгуки на інтерв’ю Марини Бердичевської з режисеркою Вірою Яковенко. Деякі автори вихлюпують свій сарказм з приводу того, що  журналістка фільмів не бачила, але вирішила побалакати. Мабуть, справді варто перед розмовою хоча б у режисери взяти диск і глянути хоч би одним оком. Але я про інше.

         Режисерка, всупереч неспрятливим обставинам, все ж таки працює. Судячи з того, що її фільм бере участь у міжнародному фестивалі - певний рівень у неї є. А ми про неї нічого не знаємо. Думаю, що повно подібних людей, які попри всі перешкоди, працюють в інших сферах. Ми про них нічого не знаємо. Чому?

         Майже всі загальнонаціональні телеканали прийшли на презентацію мого документального фільму „Три любові Степана Бандери" понад десять років тому. При цьому ніякої фінансової підтримки для телевізійників  з боку авторів фільму не здійснювалося. Легше назвати відсутніх ніж присутніх - камеру не прислав тільки „Інтер". У мене нема ілюзій щодо величі цієї картини як художнього явища - просто кваліфіковано зроблений документальний фільм у стилі ВВС. На той час це був певний прорив, бо так докладно про лідера націоналістів ніхто не розповідав.  А цікавість  до нього існувала і тоді, задовго до приходу „бандерівця" Ющенка до влади. Ризикну припустити, що тоді самі журналісти мали інтерес до теми. А  нині настав час об’єктивного  пофігізму.

         В чому об’єктивність цього явища. Мова не про те, що журналістам нічого не цікаво. Просто сьогодні вони мусять орієнтуватися на те, що добре прорекламоване, а значить блищить і привертає увагу публіки. Такі штуки  і дають рейтинги. Про них легше розповідати, бо досить їх назвати і увага глядача гарантована. Про явища, хоч невідомі, але цікаві, розповідати набагато складніше. В цьому випадку матеріал повинен бути особливо якісним, поданим винахідливо, аби споживач телепродукту не хотів від нього відриватися,  попри те, що розповідається про речі невідомі. Але, як мені здається, нині не видно волі журналістів шукати подібні явища.

         І ще одне. Ми, певне, кайфуємо від того, що принижуємо одне одного. Нам в кайф відчувати, що ми живемо в країні суцільних нездар. Хтось кинув на форум нищівний коментар і відчуває себе героєм, відчуває себе носієм прогресу на тлі нібито сірих українських авторів і нікчемних українських реалій. Нам неможливо визнати, що з колег  хтось зробив роботу, яку ми самі зробити не здатні. Та й не тільки колег, а й діячів в інших сферах. Тому ми палець об палець не вдаримо, аби шукати когось неординарного. Нам легше усвідомлювати, що в нашій країні таких не існує. Тому українська режисерка Віра Яковенко приречена на відсутність уваги і , боюся. Поваги  з боку українських журналістів.  

         А ось як приїде якась розрекламована зірка на зразок Коельо, або Бегбедера, то всі наче здуріють і кинуться робити про них матеріали. Провінція - це не територія. Це стан душі і мізків.