Що таке пошлість?

Прочитав на форумі відгуки критиків на недавню історію Наталі Красненкової „Отсос - не вопрос", яку вона виклала у своєму блозі. Вона розповіла як її товариш із газети „СПИД - інфо" намагався продати газетну площу під рекламу і намагався на прохання клієнта знайти хоч одну сторінку без голих цицьок. Нарешті знайшов, але цю сторінку прикрашав заголовок „Отсос - не вопрос".

Деякі критики (так і бачу як вони презирливо кривлять губи) написали на форумі, що це пошлятина неймовірна. Мені такі оцінки частенько доводиться зустрічати на інших форумах. Автори подібних відгуків не вдаються до аргументації, а просто заявляють: „Це пошло!" та й годі. Українською - вульгарно. А що ж таке вульгарність по своїй суті?

У мене таке враження складається, що автори відгуків вульгарним називають все, що їм не подобається. Себто описав хтось ситуацію з життя, яка викликає в них огиду, Вони кажуть: „Це вульгарно!". Хтось сказав, що на дорозі лежала купа лайна і поширювала запах, від якого псувався настрій у перехожих. Вони кажуть: „Це вульгарно!", бо їм згадка про лайно неприємна. Але за такою логікою їм взагалі треба заховати голову під подушку і нічого не читати, бо в писаннях неодмінно трапиться щось, що їм буде не до душі. Та, вибачайте, це вже життя таке, що не все в ньому нам подобається. Справа журналіста і літератора зафіксувати його. А якщо комусь не подобається те, що ми відтворили у своїх творах - то це вже проблема не наша, а занадто примхливих читачів, котрі не хочуть бачити життя таким, к воно є.

Знову ж таки смаки змінюються. Вважається, що найбільшим порнографом української літератури 19 століття був письменник Олекса Стороженко, котрий змалював жіночу литку. Критики обурено називали його розпусником і, ризикну припустити, мали на увазі, що його писанина це вульгарщина. Але сьогодні на описання жіночої литки навряд чи хтось зверне увагу, хіба що описати її з якоюсь особливою майстерністю, або знайти якийсь незвичний погляд на цю спокусливу частину жіночого організму.

В той сам час народна література розвивалася своїм шляхом. Народ, який його інтелігенція вважала найцнотливішим, творив так звану сороміцьку літературу. Знову ж цей термін вигадала інтелігенція - від слова „соромитися". Насправді ж це була народна еротична література. І в цій літературі була образність, яку багато хто сьогодні може назвати вульгарною. Скажімо, чоловічий член заміняли словом рибка. А жіночу піхву називали сковорідкою. Відповідно, смажити рибку на сковорідці - самі розумієте чим займатися. Тонкі смаки наших читачок може обурити непристойне порівняння їхньої найніжнішої і найжаданішої для чоловіків Троянди з таким страшним, чорним, грубим і великим об’єктом, як сковорідка. Але це з погляду сьогодення. Метал тоді був дорогий. І відповідно сковорідка цінувалася дуже високо. Отож, порівняння з цим предметом домашнього побуту на той час являло собою суперкомплімент. Принагідно скажу, що ця наша фольклорна образність лежить в одному полі з образністю знаменитого "Декамерона" Бокачо: його герой, спокушаючи наївну черницю, казав, що в нього між ногами чорт, а в неї - пекло, відповідно пропонував заганяти чорта до пекла.

А що ж таке вульгарщина? Невже її не снує? Знову ж таки все відносно, бо про смаки не сперечаються. Я би сказав, що вульгарщина - це невідповідність змісту і засобів його описання. Наприклад, описання лайна з таким смаком, наче це солодке тістечко. Або найніжніші людські ласки описувати так, наче розповідати про злягання тварин. Та й то невідповідність змісту і форми може використовуватися як художній прийом. Для сміху. Отож, все в цьому світі відносне.

А історія від Наталі Красненкової мені сподобалася. Вона лаконічно передала нам кумедну картинку з нашого життя. Вам життя наше не подобається? Ну то нічого на дзеркало нарікати. А пані Красненкова в цьому не винна. Або винна не більше, ніж більшість з нас.