Останнє у блогах

Більше

Архів


Як греко-католики "купили" мою східняцьку душу

Людмила Чичканьова , 26.05.2009 19:00

Прочитала в "Українському тижні інтерв’ю з Любомиром Гузаром.

І згадалося. 

Так вже трапилося в тому моєму рідному Донецьку, що дожила я до серйозного жіночого віку нехрещеною. Якось захворіла - незрозуміло чим, але було надзвичайно зле. І тут подруга, бібліотекарка, з якою працювали разом в технікумі, іще старша за мене і теж, як з’ясувалося, нехрещена, почала умовляти  піти разом до церкви...

До того часу я в своєму житті церкву лише одного разу бачила - після 6-класу відпочивала у піонерському таборі і напредодні 22 червня невеличку групу відправили прибрати територію навколо пам’ятника загиблим радянським воїнам у приазовському селищі Урзуф (за рад. часів - Первомайське). Ми там посапали бур’яни (лише тепер задумалась - а чому місцеві самі того не робили?), все повимітали. Зовсім поруч із пам’ятником стояла величезна і облуплена церковна будівля. Ясно, що ми пішли подивитися що там і як.  І от уявіть - це просто кіношний якийсь кадр: входимо у середину, а там двійко коней прив’язані і купка сіна біля них. Коні повільно собі жують, на нас - нуль реакції... В іншому куті - зерно горкою насипане. Озирнулася накруги - на одній зі стін наче пробивається залишок фрески якоїсь... Втім, щодо фрески я вже і не певна - може то моя уява з роками її намалювала?

...Так ось, вмовляє мене подруга піти і похреститися разом. Я погодилася, але попросила її (вона жила поруч з єдиною на той час православною церквою у Донецьку) про все там дізнатися, щоб не виглядати зовсім білими воронами, як прийдемо. 

Нарешті ми вибрали день і прийшли. Церква розміщувалася в звичайному, здається, навіть дерев’яному будинку на Ларинці (майже окраїнний мікрорайон обласного центру). Було зимно, лютий, але в самій  церкві тепло, пахне піччю. До нас підійшла служниця і наказала залишити в куточку речі та зняти з себе те, що заважало оголити ноги. Якось було ніяково і незручно - жодної загородки для перевдягання, а десь метрів за п’ять від нас священик вже проводить обряд хрещення немовляти, і родинний супровід там чималий... Врешті, ми впоралися із колготками і стали чекати своєї черги. І ось чітко пам’ятаю, як промайнула в мене думка, що яскрава косметичка, яку я  поклала на сумку зверху, а не запхала за звичкою куди подалі,  - може бути досить привабливою для ... грець його зна для кого. Мені вмить стало соромно за свої гріховні думки і тому вирішила я нічого з теми бебехами не виправляти.

Відверто скажу - самого обряду я майже не пам’ятаю, а лишень те, що священик вів себе як вібдувайло, прости мене, Господи. І ось коли ми поверталися до своїх речей, я вже точно знала, що мене пограбовано. Я була певна того. Так - косметичка, яку мені на день народження подарував старший син,  зекономивши копійчини на своїх шкільних сніданках, зникла. Подруга почала кудорсати:  "та подививсь краще в сумці, не може такого бути", потім почала сама перевертати все навкруги... покликала служницю. Та тільки оком - зирк! - і вголос: "Та ви що! Дивіться, що влаштували...Не може такого бути!..Ще ніколи, ніхто..." Подруга теж перейшла на підвищений тон і стала наполягати, щоб до нас вийшов священик - такого сорому я вже витримати не могла, шарпнула подругу за  руку і потягла на вулицю. "Знаєш,- сказала я тоді подрузі, - мабуть, я ще не мала права йти до церкви, от мені і наука". "Ти просто дурна", - відрізала вона.

Історія мала неочікуване продовження. Десь через місяць по тому я заїхала у гості до своїх старих друзів. Піднялася сходами до третього поверху, натиснула на дзвінок і в ту ж хвилину із сусідньої квартири вийшла та сама церковна служниця. Ми зустрілися поглядами, але жодного слова сказано не було.  Прочинилися двері тих, до кого я прийшла,  - мене запрошували увійти.

А ще через кілька днів я отримала телеграму. Звичайну таку радяньску телеграму незвичайного змісту: "Зайдіть церкви своїми речами".

Я подзвонила подрузі і найближчими вихідними ми знов поїхали на Ларінку.  Вийшли з автобусу, йдемо. Назустріч біжить ...та сама служниця. "Ой, це ви? Знайшлися ваші речі - вибачте, я зараз на годинку відпросилася, біжу до крамниці, а гаманець ваш у робітника (Микола чи Петро - не пам’ятаю вже). Ви йому скажіть, він віддасть. «А телеграму Ви давали?», - питаю. - «Я, - відповідає. -  Там у косметичці були телефонні рахунки з адресою". А в очі все ж не дивиться...

Знайшли ми того робітника, забрала я своє "добро". Без питань. Заглянула вже після того, як вийшли. Грошей залишилося вполовину менше. Але прикметно інше - вся косметика була просто зіпсована. Помада, тіні, пудра були пошкрябані наче голкою чи нігтями... Довелося просто викинути. А що це було - ми так і не здогадалися. 

Після того я ще кілька років так і не ходила до церкви. Аж до 93 року - поки приїхав у Донецьк греко-католицький священик о.Василь, Василь Пантелюк. Якісь дві бабусі -сестрички віддали йому під церкву свій малесенький будиночок. Я потрапила туди на Різдвяні свята - витягли наші місцеві рухівці. Найперше, що впало мені в око: за вхідними дверима, в мікроскопічному якомусь коридорчику стояв табурет, на ньому -  звичайний  общепітівський полумисок (не скриня!), заповнений грошима. Над усім цим - напис:

"Якщо у вас сьогодні не вистачає грошей на хліб - візьміть скільки треба
Якщо у вас сьогодні є зайві гроші - залиште, скільки можете"

Я чомусь розплакалася...

PS. А церкву в Урзуфі відновили, вона діє майже 15 років.  Правда, у офіційних джерел своя версія, а місцеві жителі розповідали мені, що більша частина грошей на реставрацію прийшла від грецької громади закордоння.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Викладач, журналіст


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS