Останнє у блогах

Більше

Архів


Творчий звіт непрофесійної співочої Волині

Зульфія , 25.04.2009 03:23

Цьогорічний пісенний звіт творчих колективів Волині став апофеозом фестивалю, про який "ніхто ніде не гомонів". Не знаю, може я надто мало приділяю уваги пресі і телебаченню, але мої друзі-медіамани теж нічого не чули про фестиваль, зі словом "благословенний" у назві.

Ну Бог з ним, зі словом. Щодо діла: виступ суцільних аматорських і напів-аматорських колективів прикрасив сцену палацу Україна. Окрім Державного академічного Волинського народного хору з одвічною піснею "Волинь моя", яку півстоліття співають, по-поліськи артикулюючи "о" в "у" ("Вулииинь муя, краса муйааа, земля муяяя, соняшна"), але цього разу - як на диво, не артикулювали, на сцені уривок з поеми "Мазепа" зачитала заслужена артистка України Галина Кажан. Причому так зачитала, що мороз пішов по шкірі від гнівної промови. Оце й було професійним "офіційно". Все решта було чудовим непрофесійним аматорством з співанками, веснянками, зеленою вербою і дзвіночками. Замиловувася виступами сам Президент з родиною. Президенту нізвідки знати, що оці натхенні обличчя не мають жодного стосунку до "офіційної культури", вони танцюють і співають швидше для власного "куражу".

Жодного академічного чи естрадного твору, навіть напудреного Василя Зінкевича не було. З чого випливає, що Волинський обласний відділ культури і Луцька філармонія уже відкрито і остаточно деградували, роздирибанили гроші на євроремонт і жалюзі в кабінетах, а то і власних дачах, а режисерів, музикантів і професійні музичні колективи розпустили "за браком фінансування". Як завжди, на порятунок їм прийшли аматори: діди з бубнами і тітки в хустинах. Тим не менше, в фойє, погикучи від буфетного коньячка бовваніли "до болю знайомі обличчя" незчисленного за кількістю і фасонами костюмів і краваток в тон розпашілим обличчям начальства від обласної культури (беззмінного, за останні років 20, що себе пам’ятаю). Причому кількість чиновників і "примкнулих", як мені здалося, кількісно перевищувала виступаючих. Не побачила серед них талановитого композитора Віктора Тиможинського, пісню якого виконував Волинський хор, і власне, ця пісня була єдиним академічним твором в виконанні того Обласного академічного хору. З неї розпочавши, на ній можна було і закінчити. Тим часом в фойє поважно походжав, водимий під руку донькою, нині киянкою, журналісткою "Громадського радіо" Ольгою Пирожко, беззмінний чільник "Волинського себебачення", названого лучанами ще й "допобаченням" за маразматичну беззмістовність контенту, керівник обласної дирекції Волинського телебачення пан Пирожко власною персоною. Уже й не пригадаю, як його точно звати, даруйте.

Цей пан в буремні 90-і перетворив місцеве державне телебачення на "серпентарій однодумців", з елементами гарему, -подейкують в Луцьку. Стосовно гарему не перевіряла, але кількість блондинок серед журналісток з "причепними хвоставми" за тодішньою Волинською модою, в штаті зашкалювала. Ситуація на місцевому телебаченні була такою: більшість програм або коротких сюжетів, які можна було хоч якось дивитись без сорому і мурашок по шкірі, наче від звуку тертя пінопластом об скло, створювались силами позаштатних авторів.

Штатні автори (блондинки з хвостами) отримували зарплату і усім творчим колективом здебільшого займались з тим, що створювали макабрично-апокаліптичну передачу "Вітальна програма", де крутили якесь вітальне лайно на замовлення іменинникам з того чи іншого села, якого вітають родина і куми, а завідувач студії молодіжних програм Юрій Яцюк показував містечковий футбол. Була ще "серйозна бізнес-журналістка" Ольга Боденкова, яка дружила з "бізнесменами", котрих знали колись рекетирами, а ще з митниками, і вела собі програму "бізнес-час", в котрій очевидно, за окремими домовленостями показувала неприховано рекламні сюжетики про ту чи іншу фірму місцевого значення. Наприкінці 90-х "постійним героєм" бізнес-часу була, зокрема, знана фірма "Континіум", яка скупила майже всі обласні харчові підприємства та автозаправки. Директором тої фірми працював народний депутат минулого скликання від блоку Литвина Ігор Єрємєєв, який мав спільний з паном Пирожком підхід у формуванні штату. Але це - зовсім інша історія, і колись я її теж розповім.

Якось на Волинському телебаченні стався НВ (російською - ЧП) - програма позаштатного автора дивним чином потрапила на відбірковий всеукраїнський конкурс телепрограм, і взяла призове місце. Авторка, здається, просто передала касету комусь із знайомих, атой ще комусь показав у Києві, мовляв, дивись, що Волинське тлебачення робить. Директор обласного і міського телебачення (за збігом долі - однофамільці - пані Пирожко і уже відомий пан Пирожко) забігали, в монтажній перемонтували титри, і справжня авторка стала лишень співавтором пані Пирожко. На церемонію нагородження поїхала пані Пирожко з уже буцімто співавторкою, яку було ретельно проінструктовано ніде не висовуватись, а щоби все владналось по документах, авторку заднім числом зарахували в штат, а після вручення так само скоро виключили зі штату, вживши всіх заходів, аби молода талановита аматорка не наближалась до телебачення ближче, ніж на 100 кроків, даби своїми поглядами не вносити сум’ятиці в творчий колектив авторів шедевральної вітальної програми, і всі її сюжети і програми повитирали, хоча в правилах телеархівування це було тією ж пані Пирожко ж суворо заборонено раніше. Більше призів програми Волинського телебачення ніде не брали.

Деякий час я теж була в "допобаченні" в позаштатних авторах, де задля того, аби реалізувати свій творчий задум, з яким прийшла "з вулиці", мусила майже рік вислужуватись, наче середновічний учень-найманець у підмайстри. Я не носила воду і не колола дров, але для того, аби зняти молодіжну музично-інформаційну передачу, для якої мені обіцяно було необхідні ресурси, мене попихали з операторами знімати різні "творчі звіти" в дитячих закладах, де вчились діти причетних до офіційної культури Волині.

Між тим, виділити режисера, оператора і час в монтажній, аби змонтувати омріяну передачу ніяк не вдавалось - не було вільних рук, так би мовити. Збагнувши ситуацію, що мені ніколи не дадуть займатись тим, чим я хочу і можу, я почала таємно паралельно з сюжетами типу "Віночок Лесиних пісень в 28-му дитсадку" знімати й монтувати сюжети до своєї програми. Я записувалась під виглядом чергового "віночка", монтування якого з заплющеними очима займало у мене 15 хвилин замість години, на нічний монтаж і впрошувала монтажерів змонтувати те, що назнімала, або не кажучи нікому, записати з МТВ той чи інший відеокліп, розраховуючись пивом, цукерками, або своїм дрібним позаштатноавторським гонораром. І ось прийшла пора фінальної стадії - стенд-апів, що можна було зробити за моїм задумом (з використанням проекції рухомої картинки позаду ведучої, так званого "рір-екрану", як робив Анатолій Бондаренко в програмі "Хіт-рік"), але виявилось, що всі години студії наперед розписані між штатними журналістами, з яких я половини ніколи не бачила живцем, в телевізорі, чи поготів - у монтажних. Пройшов місяць, другий, і я зрозуміла, що для мене вільної монтажки не буде ніколи, бо у директорки Луцької дирекції телебачення Ольги Пирожко (згадуваної вище) з’явився молодик-фаворит, який почав робити подібну за задумом програму для молоді з різними попсовими відеокліпчиками і пласкими жартами. Як для позаштатника, для нього студія була чомусь завжди вільна. Я прийшла до пані Ольги і поставила ультиматум, що я піду з телебачення (в очах пані Ольги засяяла радість), і більше вона мене з моїми творчими ідеями не побачить, але тільки на умові, що мені дадуть домонтувати програму, заради якої я уже рік роблю те, що скажуть, хоча я позаштатник. І мені "височайше" дозволили, але щоб тільки бува пан Пирожко не довідався. Либонь-таки "вітальна програма" була вершиною смаку пана Пирожка і справою всього його життя.

Не з моїм щастям. Я монтувала програму напівтаємно і вночі, аби швидко закінчити, але "офіційно" в графіку стояв монтаж іншої програми. І ось раптом чи безсоння, чи лихий приніс самого Пирожка, який узурпував телебачення ніби казковий Карабас-Барабас - ляльковий театр. Він приїхав і зайшов в монтажну, побачив там мене. Що тут здійнялось! Пан Пирожко почав кричати, якого біса позаштатники в монтажній, та ще й в порушення якихось формальних правил, те та се. Я намагалась пояснити, що маю дозвіл, але в моєму тоні, очевидно не було тої звичної для сонцесяйного господаря обласного телебачення запопадливості, єлею і боязкого дрижання в голосі, до того ж я брюнетка і на питання звикла відповідати, а не винувато мовчати, наче я злодій, котрий заліз до його квартири. Він дедалі розпалявся, і почав викрикувати, махаючи пальцем мені перед носом: "Я голова обласної дирекції!!! А ви тут хто така? Хто така ВИ, взагалі, я запитую?!! Ви тут - ніхто! Зрозуміли?!!"

Моя програма вийшла в ефір одного разу, в півдругої ночі, але були люди, які її дивились. Переглянула згодом її на своїй касеті, котру мені тоді таємно записали добрі монтажери і винесли з монтажної за пазухою, і не вірила - без зайвої скромності - що мені таке було під силу. З телебаченням я розпрощалась після того інциденту назавжди, і невдовзі завідуючий молодіжною редакцією Юрій Яцюк всупереч суворим правилам архівації касет з програмами, повністю затер її, записавши якісь старі фрагменти футбольних матчів з райцентрів Волинської області.

Тож прошу пробачення за многобуквіє і сподіваюсь, читачі зрозуміють мої емоції, коли я знову бачу, що танцюють і співають аматори, а гроші на коньячок і поїздки до столиці разом з родинами - отримують Волинські чиновники-феодали типу Пирожка. Мені до свербежу хотілось підійти до нього в фойє, і вигукнути: "А хто ви тут такий? Не хотілось лякати його доньку, яка, я думаю, не відбулась би як самостійна журналістська одиниця, не втечи вона від татових вітальних "віншують ювіляра" до Києва.

Хто ви в українській культурі, пане Пирожку? Відповідь очевидна.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
популярна блоґер


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS