Великодній піар

Хрестити лоба та ставити свічки перед телекамерами політикани почали на початку дев’яностих. Коли гепнувся СРСР разом з панівною комуністичною ідеологією, нові-старі керівники тих держав, де переважала православна традиція, - колишні комуністи, навипередки кинулися демонструвати у телевізорі свою набожність та відданість Церкві.

Піонером у цій справі виявився ще Борис Єльцин. Російські телеканали швидко поширили образ «царя Бориса», який невміло ставить свічку та хреститься за великоднім патріаршим богослужінням у кафедральному соборі Москви. Картина була трохи аляпуватою, але, як на смак наївного електорату, зворушливою.

Нашим також закортіло. Леонід Макарович робив це ще якось тактовно, майже сором’язливо, але коли за булаву почав боротися Леонід Данилович, то тут вже для підвищення популярності кандидата, а згодом і Президента, Церкву використовували на повну.

Її ієрархія цьому не опиралася, а навпаки - заохочувала і заохочує чиновницько-депутатську публіку до використання релігійних урочистостей як приводів для появи перед телекамерами у подобах ревних християн. Та на відміну від Росії, де православ’я de facto являє собою «неофіційну державну релігію», Україна є країною поліконфесійною. Якщо у Росії Московський Патріархат безроздільно володіє ласкавою увагою Кремля у кращих традиціях ще візантійських імператорів, то у нас має місце конкуренція за увагу влади, що найменше трьох впливових конфесій - православних київського та московського патріархатів і греко-католицької церкви.

Дмитрові Медвєдєву з його почтом аби продемонструвати відданість вірі й традиції, а також політичну підтримку нещодавно інтронізованому Патріархові достатньо на Великдень постояти зі свічкою у руках лише у Храмі Хреста Спасителя. А от українському керівництву у ніч Воскресіння доводиться гасати своїми кортежами поміж чотирма кафедральними соборами, де розставлено телекамери Державної телерадіокомпанії, і там вітати першоієрархів та приймати вітання самим.

Тут, як на мене, попри всю кумедність такої нічної гонитви на «Мерсах» з мигалками за благодаттю Господньою, є все ж один позитивний момент. Демонструючи свою побожність протягом однієї ночі у храмах церков, які перебувають у гострому політичному конфлікті, а також, як у випадку з греко-католиками, ще й мають засадничі догматичні відмінності, наші політики подають добрий сигнал нормальним справжнім віруючим (це ті, кого В.Ющенко донедавна іменував «маленькими українцями»), що доброзичливий діалог між представниками цих конфесій є можливим попри усі анафеми й звинувачення у прозелітизмі. Цим позитив вичерпується.

Цієї Великодньої ночі Державна телерадіокомпанія, встановивши свої телекамери у Володимирському, Василівському, Андріївському соборах й Києво-Печерській Лаврі транслювала власне не богослужіння, а вела репортажі про участь у них В. Ющенка з родиною, Ю.Тимошенко, якихось міністрів, народних депутатів й міських чиновників. Телекамери безжально продемонстрували наскільки взагалі є далекими від розуміння духовного значення священнодійства окремі «високі посадові особи». Президент під час хресної ходи, яку очолив Патріарх Філарет намагався вести із ним якусь розмову. Першоієрарх у повному облаченні іде з кадилом у правиці й трикирієм у лівій руці, а Віктор Андрійович, як рівня, прилаштувався поряд із владикою і щось до нього балакає. Тьху та й годі!

Втім, чому дивуватися, коли глава держави вже не перший рік цілком серйозно очолює церемонію зустрічі і передачі представникам конфесій (а цього року і керівникам обласних державних адміністрацій) благодатного ієрусалимського вогню у Софіївському соборі. І байдуже, що не всі чиновники, які запалюють світильники перед Марією Орантою взагалі є християнами за віровизнанням.

Інстинктивні спроби мавпувати російські політтехнологічні прийоми сакралізації політичної бюрократії українськими пошукачами електоральних рейтингів у суспільних умовах України мають зворотній ефект. Особливо це помітно із приходом у Церкву вірян і священнослужителів нового покоління. Вони лише кепкують та іронізують із тих політиків, які намагаються використовувати християнські традиції у політичних цілях.