Ілюзії російських журналістів

Запросили мене на скайп-конференцію з російськими журналістами, які зібралися в Дагомисі на традиційний фестиваль. Мовляв, ми прагнемо діалогу, порозуміння не тільки між колегами, але й між народами.

Звісно, спілкуватися краще, ніж воювати. Але ж спілкування мусить мати якусь спільну основу. Лише тоді воно має шанс принести якісь практичні плоди. Я і вирішив їм таку основу запропонувати.

Найперше згадав свою розмову з російським колегою, який щиро і ніжно любить Україну і чудово розуміє весь жах того, що відбувається. Так ось він мені заявив:

- Головне, щоб наші народи не посварилися.

- Я мушу тебе розчарувати, - відповів я, - але це вже сталося.

- Ну що ти! - емоційно відгукнувся він. - Я був в Україні (не пригадую де саме, - авт.) і до мене так добре ставилися.

Якщо ви, як і ваш колега, не усвідомите, сказав я російським колегам, що між народами виникла тріщина і надовго, що для виправлення її знадобиться не одне покоління, щонайменше два, то ніякого діалогу між нашими народами не відбудеться.

Далі запропонував їм відмовитися від пропагандистського словосполучення часів СРСР "братні народи", бо воно взагалі позбавлено всякого реального змісту і в час, коли один народ воює з іншим, виглядає дивно, і в українців може викликати лише роздратування.

Дуже часто росіяни сприймають те, що відбувається в Україні, як проросійське або антиросійське. Насправді, за роки своєї незалежності Україна настільки стала самодостатньою, що події в ній стосуються переважно її самої, і лише частково вони екстраполюються на інші країни. Тому росіянам варто відмовитися від такого погляду, власне, від імперськості.

Можна було б ще багато додати. Наприклад, провести у власних мізках декомунізацію. Відмовитися від звичаїв давати нам поради, як нам жити тоді, коли ми про це їх не просимо. Ліпше зайнятися своїми власними справами, ніж нашими.

Чи не так?

Я ж обмежився сказаним.

Ви думаєте, що вони почули мене?

Усі дружно кинулися запевняти, що я не правий, і ми продовжуємо залишатися братніми народами. Одна жінка ледь не плакала, освідчуючись у любові до України. А про ситуацію нинішню сказала:

- Це не ми. Це все політики. Народ ні при чому.

Вона хоча б непрямо визнавала, що між країнами щось ненормальне відбувається. А один добродій заявив, що російської армії в Україні немає. Що нас дезінформують.

Він розповів, що його газета робила обмінні сторінки з українськими виданнями, але під тиском влади українські видання відмовилися від цього проекту. Він висловив жаль із цього приводу.

Тим часом я думаю, що влада тут ні до чого. Бо дуже дивно виглядали б наші газети, коли б друкували розповіді про чудове життя в країні, яка на нас напала. Те, що там жодного слова не було б про війну, - можна не сумніватися.

Виступав також священик, який чомусь потрапив на цей форум. Він також сказав, що російських військ у нас немає. Що він був у Маріуполі і бачив там американських інструкторів. При цьому мав дуже обурений вигляд.

Я йому повідомив, що також бачив у Маріуполі американців, які були дуже схожі на військових. А загалом він не відкрив Америки, бо американські інструктори таки навчають наших військових. І це природньо, бо коли його країна напала на нашу, то цілком природньо, що ми шукали підтримки в світі.

Одним словом, у мене склалося враження, що журналісти з Росії, навіть якщо вони не є пропагандистами, бояться самі собі зізнатися в тому, що відбувається війна, і на нас напала їхня країна. Вони продовжують перебувати в полоні уявлень, що от, мовляв, все закінчиться і ми собі заживемо, як і жили раніше. Наче нічого не сталося.

Звісно, навряд чи можна стверджувати, що це весь спектр уявлень російського суспільства. Але, думаю, за думкою журналістів можна судити про суспільні настрої.

Боюся, що на них чекатиме розчарування. Вони десь під час діалогу з українцями скажуть, що в нас немає їхніх військ і почують те, що почув журналіст у Росії, коли запитав у адвоката Надії Савченко, для чого той убивцю захищає.

Тобто їх пошлють на три відомі літери.

Опубліковано на "Інсайдер"