“Коридор до Криму”: нерозуміння чи замовчування?

Черговий сюжет про величезні затори на керченській поромній переправі, показаний у вечірньому випуску інтерівських "Подробиць" 25 серпня, нагадав про тему, хай не артикульовану в цьому сюжеті, але дуже часто згадувану протягом останнього року, - про прагнення Росії пробити суходільний коридор до Криму.

У різноманітних матеріалах, що їх доводилося зустрічати, розглядали два варіанти цього гіпотетичного пробиття коридору - через Маріуполь (із захопленням прибережної смуги) та північніше від Маріуполя (з захопленням більшої території, тобто набагато ширшої прибережної смуги).

Обидва варіанти, на жаль, страждають на одне й те саме - на крайню й невиправдану оптимістичність і неврахування важливих чинників.

Зокрема, такого факту: зважаючи на розміри Росії, а також за наявною в цій країні традицією, стратегічне значення для РФ має залізничний транспорт, автомобільний є допоміжним. Зокрема, у вантажних перевезеннях. Та й у пасажирських: літнього сезону до Сімферополя курсували десятки пар пасажирських поїздів із Російської Федерації, зокрема й із Крайньої Півночі, Поволжя, Уралу, Сибіру. З тих російських регіонів, звідки масові подорожі до Криму автобусами є нереальними через занадто вже велику відстань.

Отже, Росія бажала би пробити суходільний коридор до Криму, але за одного уточнення: це має бути залізничний коридор. Як він може виглядати, тобто які українські території перебувають у потенційній небезпеці, під загрозою?

З давніх-давен ходив пасажирський поїзд Одеса - Ростов. Прямував він через Кіровоград, Знам’янку, Дніпропетровськ та Ясинувату. Надто вже сильно забирав на північ, дуже вже сильно відхилявся від морського узбережжя - хоча, здавалося б, саме вздовж нього мав би прямувати.

А пояснення було дуже простим: прямувати інакше він не міг. Бо, по-перше, не існує прямої залізниці між Одесою та Миколаєвом, так само як між Херсоном та Каховкою. По-друге ж, і головне: не існує залізниці вздовж азовського узбережжя. Є тупикова гілка на Маріуполь, і є тупикова гілка на Бердянськ - ото й усе.

Найближча до азовського узбережжя паралельна до нього залізниця йде з Волновахи на Комиш-Зорю, де розгалужується: одна гілка, ближча до моря, прямує через Токмак на Новобогданівку, що на північ від Мелітополя, інша - через Пологи та Оріхів на Запоріжжя.

Утім, залізниця ця є неелектрифікованою, немагістральною й, щодо російської залізничної мережі, дуже непрямою. Адже від російського кордону неможливо потрапити залізницею до Волновахи інакше, як через Іловайськ, Ясинувату та Донецьк (ну, може, трішечки зрізати кут другорядними залізницями з периферійних станцій Макіївки на периферійні станції півдня того ж таки Донецька). Ніякого південнішого, прямішого шляху, знову ж таки, не існує.

Це - характерна риса залізниць усієї України, та й не лише її: якщо мережа залізниць, що забезпечували прямий шлях на Москву, є досить щільною, то мережа залізниць, тангенційних щодо Москви, є явно недостатньою й фрагментарною. Недаремно ж потяги зі Львова й навіть Чернівців на Маріуполь і навіть на Сімферополь завжди прямували через Фастів!

Так от: найближча до Криму магістральна залізниця з Донбасу - це лінія з Ясинуватої на Красноармійськ, а звідти на Синельникове, що під Дніпропетровськом; там цю лінію перетинає магістральна залізниця Харків - Сімферополь, що прямує через Запоріжжя та Мелітополь.

Тож можна припустити: програма-максимум Путіна - відкусити від України цей магістральний залізничний хід. А точніше, території від нього до азовського узбережжя. Й уже точно можна бути впевненими: вузька смужка азовського узбережжя й сама лише вона Росію не задовольнить через неможливість організувати в її межах залізничне сполучення Росії з Кримом.

Але констатації цього факту зустрічати в наших ЗМІ, зокрема у виступах офіційних речників, жодного разу не доводилося. Що й викликає запитання: а чи відомою тим самим офіційним речникам є змальована ситуація? А чи відбувається хрестоматійне "гладко было на бумаге"?

А чи, може, наші офіційні особи не хочуть залякувати жителів загрожених районів, не хочуть сіяти паніку? Адже дніпропетровські знайомі й досі з острахом щоразу питають: "Як у вас у Києві вважають: до нас росіяни не дійдуть? У нас війни не буде?"

Не сіяти паніку - то, звісно, шляхетна мета. Хоча, з іншого боку, нікуди не поділася істина: попереджений - отже, озброєний. Але чомусь, усе ж таки, здається, що все набагато простіше, й наші офіційні кола просто не заморочувалися розглядом проблеми під залізничним кутом зору...