Ще один Мінстець і Україні кінець…

Написав пост для свого блогу на міжнародній радіостанції «ЭХО Москвы». Ось він, короткий, але вельми зубатий:

«За год с лишним со времени пленения украинской летчицы Надежды Савченко Следственный комитет РФ сотни раз официально заявлял о том, что офицера задержали на территории России. Она, якобы, была арестована после несанкционированного пересечения государственной границы без каких-либо документов. Иначе как объяснить, что девушка оказалась в следственном изоляторе Воронежа, а затем и Москвы. Об этом читайте здесь.

Это версия есть одной из главных в обвинении, следствие по которому уже закончено. Дело вот-вот передадут в суд.

Но вот неожиданно ясность в дело публично внесло «самое правдивое» телевидение так называемой ЛНР, которое рассказало об одном из героев Новороссии – Гегаме Айрапетяне, командире 2-ой бригады «народной милиции» - смотрите и слушайте тут. Этот вождь боевиков, похоже, совсем забыв о версии Москвы в «деле Савченко», живописуя о своих подвигах, на полную губу хвастает тем, что 17 июня 2014 года, возглавляемая им рота арестовала летчицу Надежду Савченко. Обратите внимание: он несколько раз повторяет то, что это произошло в поселке Металлист, расположенном, как подтверждает Интернет система Della, которая определяет расстояние на карте, в девяти километрах от главпочтамта Луганска – убедитесь сами.

Неужели это и есть территория России, о которой постоянно утверждают московские следователи устами генерала Владимира Маркина? Более того, «новоиспеченный» полковник «народной милиции» называет конкретно того, кто непосредственно пленил девушку – это сепаратист по кличке «Комар».

Из какого же болота, с какой грязи вылупился этот «комар» - новороссийского, или российского? Вот вопрос… Хотя вряд ли в российской армии военнослужащие прячутся за кличками… Пусть теперь это доказывает СК РФ. 

А вообще-то, огромное спасибо сепаратистскому телеканалу из Луганска за внесение ясности накануне суда того, кто и самое главное, где как раз в Украине пленил летчицу Надежду Савченко. Это полностью подтверждает ее рассказ о том, что в Россию ее доставили с мешком на голове. Мир еще раз убедиться в том, как можно доверять московскому следствию…»

Як ви гадаєте, друзі, що з ним сталося? З постом моїм? Звичайно ж, після прочитання в зореносній мені прислали «отказ» на публікацію. Як пояснили в ЕМ, за цих 292 слова, сайт можуть закрити без розмов. За екстремізм. Хоча все у тексті відповідає істині: я зумисне кожен логічний посил підтверджував документально. Це ж видно.

Як донести цю правду до людей Росії, до світу, допомогти на судовому процесі Надії Савченко?

В Україні, на забаганку кума глави держави Ю. Стеця, під його особисто створено так зване Міністерство інформаційної пропаганди. Такі урядові органи, до речі, є ще в лише  країнах світу – Пакистані, Індії та Замбії. Позаяк у світ Інтернету Мінінформ для держави, це як дзеркало для сліпого.

Але коли вже воно є, то це б йому якраз і займатися цим – розвінчувати недолугість звинувачень проти української льотчиці, коли фактаж практично сам йде до рук. Але ви гадаєте, там є хтось, хто б міг навіть з таким матеріалом виступити в пресі? Тим паче, в зарубіжній? Привернути увагу до подібних фактів світову громадськість, щоб поставити суд перед фактом невинуватості українського офіцера?

Створене 2 грудня 2014 року, міністерство восьмий місяць Бог знає чим займається. Якби туди прийшли толкові люди, вони б за тиждень-два створили б сайт, який би верстався в перекладі українською, російською, англійською, французькою, німецькою мовами, який могли б читати у режимі реального часу і на Капітолійському  пагорбі, на Даунінг-стріт у Лондоні,  в канцелярії канцлера ФРН, у Кремлі, на Єлисейських полях.  

Я уже другий рік поспіль пишу про те, що треба було не плодити чиновників, а на базі, приміром, Укрінформу – державного інформаційного агентства, створити групу журналістів професіоналів, які могли б дохідливо в контрпропагандистському стилі розповідати, доносити аудиторії ось такі ганебні проколи агресорів щодо випадів проти нашої держави, українських патріотів, давати достойну інформаційну відповідь на кожен агресивний закид  московітів, які всю свою пропагандистську роботу шиють переважно білими нитками. Як і у справі й Надії Савченко. Для цього потрібно лише зорганізувати групу писучих журналістів, і запустити сайт з онлайн-перекладом на декілька головних мов світу. І в дошкульній формі спростовувати головні безглузді обвинувачення. Відтак, усяким кисельовим, соловйовим уже давно можна було закрити рота і щодо «хунти», щодо «фашистів» у київській владі і т.п. Але ж цю справи поклали на кума президента Ю. Стеця, і тільки цим відомого діяча. І сміх, і гріх. З нього й журналіст, і організатор, і пропагандист, як з клоччя батіг. Лише величається совїм міністерським портфелем, як заєць хвостом. А все залишається на місці: російська експансія і далі нищівно душить наш газетний ринок. Жодних контрпропагандистських акцій в інформаційному просторі не здійснюється. Окуповані території і прифронтові зони по-старинці залишаються під дією московської контр брехні.

Я знаю, як може діяти слово на вождів-правителів.

На початку двохтисячних років, коли злочинний режим бузувіра Л. Кучми переслідував мене за випуск опозиційної газети «Правда України», котра за популярністю випередила біла навіть «Сільські вітсі» (за станом на 1 січня січня наклад склав 732000 примірників), мені не давали змоги будь-де влаштуватися на роботу в українських ЗМІ. Тоді я став першим в Україні власкором зарубіжного Інтернет видання. Була це московська газета ПРАВДА.Ру. Якраз цієї пори в Україні розпочиналися акції протестів проти рижого правителя, які згодом перетворилися в рух «Україна без Кучми!». Я день і ніч підтримував контакти з протестуючими, писав по десятку матеріалів щодоби, так би сказати, з передової. Їх читало замало не пів світу, бо тоді вказане вище московське видання єдине в реальному часі перекладалося на англійську, французьку та італійську мови одночасно. Я в редакції забирав практично всі головні творчі премії, бо цим я жив, можливо, через ненависть до режиму Л. Кучми.

І ось якось вранці зателефонував головний редактор видання Євгеній Горшенін. Заявив, пробач, мовляв, колего, але ми вимушені тебе звільнити. Таке високе повеління зверху. Вчора прилетів до В. Путіна ваш Л. Кучма і зажадав вигнати тебе з роботи. «Ти зі своїми статтями на три доби випереджуєш повідомлення американського посольства з Києва. На Капітолійському пагорбі Вашингтона читають всі твої публікації і Кучма вважає, що ти його, пробач, дуже обсираєш…»

Життя саме розсудило правий я чи недорікуватий Кучма, справедливий я зі своїми бойовими публікаціями про бурхливі події в Києві чи ПРАВДА.Ру, яка згодом буквально лягла під Адольфа Путіна.

Просто, слово сильніше за кулю й снаряд, бо воно далі летить і не руйнує світ, а наводить у ньому лад. Тільки ж справою пропаганди мають займатися не нікчеми, які нині дорвалися до влади і котрі по-старинці працюють на манер Замбії й Пакистану, а журналісти-патріоти, блискучі майстри пера. Знайти таких в Україні можна. Якби ж не сірість, що засіла нині на міністерських верхах. І її вже потрібно змітати…