Останнє у блогах

Більше

Архів


Журналістська премія-2015 в Закарпатті: судді знову не на висоті. Як і щороку

Богдан Барбіл, 03.06.2015 13:06

Переглянув перелік номінантів серед журналістів-індивідуальників. Та це справжня прем`єр-ліга! Гаврош, Гармасій, Вайс-Росул... Так і хочеться вигукнути: едельвейсом цвіте закарпатська журналістика! Оцінити таких достойно справа така важка, що, скажімо, коли б мені запропонували, то відмовився б категорично. Бо на ознайомлення з творчими доробками авторів дають усього кілька днів. А я, Богдан Барбіл, кореспондент Парламентського телеканалу «РАДА», представив 26 телепрограм хронометражами від 20-ти до 45-ти хвилин. Та хто це буде передивлятися? Журі навіть не звернуло уваги на те, що моя робота, телефільм «Обніміться ж, брати мої» на проведеному в ці дні першому Всеукраїнському телерадіофестивалі «Обніміться ж, брати мої» в номінації посіла перше місце. Про себе досить. Більше ніколи в житті не братиму участі в закарпатському обласному конкурсі. До підсумкової інформації управління з інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю /хто таку назву міг сотворити?/ ОДА слід було додати членів конкурсної комісії. З фотографії виджу Юрія Бідзілю, завідувача кафедри журналістики УжНУ, Володимира Тарасюка, викладача цієї кафедри, Василя Комарницького, заступника начальника управління ОДА....

На місці журі перше місце би одноголосно присудив Ірині Гармасій з ОДТРК «Тиса-1». Хоча у мене особисто постійне критичне ставлення і до Гармасій, і до всієї компанії. Вона представила чотири документальні фільми і всі вагомі, всі в дусі часу, вкрай актуальні. Усі повністю подивився. До 100-річчя Михайла Томчанія, до 25-ої річниці Народного Руху України. Це вона з операторсько-режисерським колективом видала істинно авторський погляд на роковини Революції Гідності. Пані І. Гармасій також підготувала програму про Миколу Мушинку, найбільшого українця Європи, академіка зі словацького міста Пряшева, котрий, як на сповіді, захоплено розповідає про те, як з юних літ під впливом віршів Шевченка став свідомим українцем і на схилі літ має чи не найбільшу приватну книжково-мистецьку Шевченкіану в світі. Визнаю чесно: чотири фільми І.Гармасій перевершили мої 26. За актуальністю. А от за майстерністю, професіоналізмом - треба посперечатися. Але ці поняття закарпатські судді взагалі не ставлять на терези.

Журі герцю 2015-го мало би сповна оцінити нинішній складний час, війну на Сході і те, як у цьому руслі спрацювала закарпатська журналістика. Повторюю, тут незаперечне перше місце за творчою групою Ірини Гармасій зі Закарпатської ОДТРК «Тиса-1». Це ж треба було просто взяти диски, флешку і посидіти кілька годин біля монітора. Складається враження, що оцінюють представлене за паперами- рекомендаціями. З газетними вирізками воно набагато простіше. Або з книжками. За кілька хвилин перегорнув, почитав дещо.

Виявляється, вони зібралися на три години 2-го червня і за цей час все оцінили. Не читаючи, не вникаючи, не дивлячись. Проголосували в таємному, закритому режимі. Від кого таїтеся, ховаєтеся? Чому не відкрито проголосувати? Вибачте, але тут попахує таким собі «договорняком».
Найкращою журналістською роботою за нинішній рік визнано книгу Василя Густі «Не все змивають хвилі часу». Я її проштудіював з першої до останньої сторінки. Бо отримав у дарунок від автора кілька місяців тому. Пан Василь зумів відтворити постаті багатьох закарпатських журналістів - Миколи Паламарчука, Івана Селменського, Іллі Ільницького...Він жив, працював, дружив з ними і показав відверто, правдиво. Таких видань про нашого брата обмаль. У розмові з Василем Густі висловив свою думку про книгу: вона цікава, але хибує тим, що ніби написана в радянські часи про радянських журналістів. Бракує погляду на журналістику того часу з висоти нинішніх днів. Колеги-журналісти у Густі усі надто позитивні, правильні, якщо і показано, як вони не сприймають комуністичний режим, або він їх переслідує, то якось натяками.

Повторюю. У мене особисто загалом критичне ставлення до програм «Тиса-1». Але нікуди не дінешся від того факту, що на нинішньому конкурсі цей канал представлений найповніше. Журі вже пора відкривати очі на новаторські роботи Марічки Черничко /програма «Незвідане Закарпаття»/.Марічка - молода репортерка від Бога. Неспокійна, непосидюча, моторна, експериментаторка. Щотижня вона видає якусь телеродзинку. Вдалу, не вдалу, але щоразу зі своїм поглядом, прочитанням, операторським вирішенням. Таких як М. Черничко треба всіляко підтримувати. А то здібна дівчина побачить раз-другий байдужість до своїх наробків і почне руки опускати. На тій же «Тиса-1» нинішній рік явив ще одну молоду талановиту репортерку Ірину Міллер. Вона у своїх передачах «Шлях до себе» дає повну змогу, волю тим, котрі шукають місце в житті, знаходять його, кличуть у свої лави інших. «Шлях до себе» теж був представлений на конкурс. Та не загорілися від передач цього самобутнього циклу-знахідки очі його членів, бо переважно навіть не бачили їх краєчком ока.
Гран-прі з-поміж колективів заслуговує новаторська музична програма телестудії «М-студіо» «Загудеме в»єдно в Рокаш оркестра».

Питання «а судді хто?» наболіле, гостре, вимагає оновлення, поповнення. Як і положення про журналістську премію. Положення породжене ще в 1999-ому. Не раз перші керівники Закарпатської ОДА та облради заявляли про необхідність його перегляду. Чому б не встановити 1-го квітня останнім днем подачі робіт. Усіх їх розмісити на спеціальному сайті. Провести обговорення серед читачів, глядачів, слухачів. До речі, куди поділися радіостудії, де конкурсні роботи їхніх репортерів. Відчувається, що конкурс зайшов у глухий кут, його треба закривати, або роботи на новій основі. Певен, йому далі слід жити. Бо стільки непересічних талантів відкриваються щороку. Мало тільки двох номінацій-переможців. Розширте, введіть окремо для газетярів, телевізійників, радійників, дослідників журналістики. Чомусь у художників, музикантів є низка премій за жарнами, а в журналістів лишень дві на сотні творчого люду.

У колективній номінації перемогла Ужгородська районна газета за серію матеріалів про війну і мир. Не оцінюю, бо не читав.Очолює видання редактор Віктор Дрогальчук. Ця районка досить часто серед переможців. Вона здобула премію імені Василя Гренджі-Донського. А от осібні журналісти отримують відзнаку імені Михайла Бабидорича. Попервах було так, що колективна та індивідувальні премії носили ймення В.Гренджі-Донського. Давно годиться провести наукову міжнародну конференцію з показом закарпатського класика як журналіста, редактора, видавця. Так от, нещодавно, коли управління інформації ОДА очолював Віктор Дрогальчук, додали ім»я Михайла Бабидорича. Він - одна з найяскравіших постатей з-поміж газетярів Закарпаття. Понад 50 років віддав обласній газеті «Закарпатська правда». Нещодавно зусиллями доньки Валентини Михайлівни, також Віктора Дрогальчука вийшла книга публіцистичних статей М.Бабидорича. Переважно вони про життя-буття закарпатців у радянський період. У час незалежності зумів себе проявити трішки. Не стало Михайла Івановича в 1998 році. Не відаю, як перші керівники Закарпаття погоджувалися на те, аби премія носила ймення М.Бабидорича, які матеріали їм представлялися. Мабуть, вказали, що у 1970 році за книгу «Маски і обличчя» здобув республіканську журналістську премію імені Я.Галана. Крапка. Але ця книга про «Празьку весну» 1968-ого. Звісно, написана вона в дусі московського Кремля: Чехословаччину готувалися окупувати натівські війська, їм підігрували місцеві ура-патріоти, Варшавський Договір танками навів порядок...

Від фактів нікуди не дінешся. Навіть гіркуватих. Як і від відчуття того, що журналістський конкурс 2015-ого проведений аж ніяк не в дусі Революції Гідності. Поверхово, якось формально, по-старому. Для галочки. Яке поставило собі управління ОДА з такою складною, покрученою назвою.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Кореспондент Парламентського телеканалу «РАДА», заслужений журналіст України.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

    Головна RSS