Аутизм совісті

Не так давно, 2 квітня, світ відзначав Всесвітній день аутизму. Або, офіційніше, Всесвітній день поширення інформації про аутизм. Не залишилися осторонь і українські ЗМІ: ми ж прямуємо до цивілізованого світу, хіба ж не так?

Свої п’ять копійок було вставлено й на Першому каналі Національного радіо. Слухачам коротко розповіли, як у різних країнах прагнуть адаптувати хворих на аутизм дітей до суспільного життя, як беруть їх до звичайних шкільних класів, хоча й навчають за спецпрограмами, як їх, під пильним контролем психологів, намагаються "вивести в люди". І як вони в підсумку й вищу освіту здобувають, і у професійному житті стають успішними, й у творчих професіях виявляють таланти.

Кілька країн було названо, з їхніми досягненнями в царині соціалізації аутистів, із їхніми особливостями їхньої соціальної адаптації. Й от під самісінький кінець кореспондент завершив список досягнень: "А в Україні аутисти в армії служать!" У його голосі лунала гордість, велика гордість: от де ми вже точно попереду планети всієї!

А чи чув хто-небудь із вас про які-небудь програми адаптації аутистів до служби у збройних силах, про якісь спеціальні методи підготовки? А чи все простіше, й аутизм в Україні просто не вважається за негідність до військової служби? Цілком за радянською традицією, коли до армії брали кого завгодно - всіх, аби більше, коли навіть діагноз "розумова відсталість у стадії дебільності" не був перешкодою до призову, а завданням медкомісій було довести, що призовник "здоровий".

А на те, як почуватиметься аутист в армії, як почуватимуться поруч із ним його співслуживці, - плювати. Воно ж усього лише призовний ресурс, ресурсу такого в нас удосталь, то навіщо ж перейматися!

Плювати й на те, чим може обернутися участь хворих на аутизм в АТО - й для них самих, і, знову ж таки, для їхніх співтоваришів. Даруйте за цинізм, але з таким самим успіхом хворих на аутизм призовників можна розстріляти й оголосити героями прямо у військкоматі, в момент призову.

Інший репортаж на тому самому Національному радіо. Про те, як облвоєнкомат Волинської області перевиконав план призову на цілих 15%. У рахунок наступної п’ятирічки, треба гадати. У голосі кореспондента - знову гордість: от які ми, волиняни! От як ми п’ятирічку за три роки!

Цьому кореспондентові й на думку не спало: а за рахунок кого й чого було перевиконано той план? Чи не за рахунок тих призовників, які за станом здоров’я служити не мали б, але призовні медкомісії знайшли, що їхні хвороби вивітрилися, випарувалися? А ще ж цих понадпланових призовників треба годувати, вдягати, десь розміщувати, забезпечувати зброєю та оснащенням. Чи є воно й звідки візьметься - чи не мусили б кореспонденти замислитися над цим, перш ніж пишатися?

А ще замислитися от над чим: чи відрізняють браві військкоматівські чиновники призов людей до збройних сил від здавання худоби на м’ясокомбінат? Схоже ж на те, що й самі кореспонденти не надто відчували цю різницю.

Для когось війна - національна трагедія, для когось - вдала оказія рапортувати про перевиконання планів, ще для когось - вправлятися в одопистві й виставляти себе суперпатріотами, не докладаючи до того ані розумових, ані душевних зусиль.

Завалити комуністичні пам’ятники, заборонити тоталітарну символіку - це дуже легко. Це не вимагає душевних зусиль. Набагато складніше подолати аутизм держави, коли вона існує окремо від суспільства, й суспільства для неї ніби не існує. Коли комунікаційні канали між державою та суспільством не працюють. А цей суто тоталітарний державний аутизм у нас не лише нікуди не подівся - надто часто ми ним ще й пишаємося.