Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

Ярослав
Браво !
Коментарів: 1
Rita
say thanks to so a lot for your website it assists a great deal. Recommended Internet page - simply click the up coming post - Click That Link - click the next site - relevant website - my company ...
Коментарів: 10
Анатолій Загравенко
Дуже шкодую, що таку мудру і патріотичну людину Президент України не взяв у свої радники. Скільки полегшення і ...
Коментарів: 7
Ник-ник
Странно как это создание вновь нашо роботу. Лилиана больная на всю голову, но похоже новые работодатели этого ...
Коментарів: 58
Anisha
Off-topic, but I wanted to give you a ^5 Field for your choice of House Negro of the Day. Brothaman has really and truly mucked-up. But from what I read, hed been doing it all his career. Perhaps old ...
Коментарів: 4
Bobbo
Regarding in.:adetcomrNo doubt, there can be a certain wisdom in markets, but investors have been known to pick losers that they thought were "sure things." Same with Obama. The geeks who trade ...
Коментарів: 4
Essie
si chaque famille riche &lsquo;prend en charge&rsquo; une famille pauvre et qu&rsquo;elle aide dans tous les domaines (alimentation, scolarité, soins <a href="http://hsbvtqfhrd.com"&g t;etÃ3&82#0;)dc©jà</a> ...
Коментарів: 4
Lavigne
Intrinsicly expedite strategic alignments for high-payoff information. Holisticly facilitate highly efficient funaeionclitits vis-a-vis stand-alone products. Credibly expedite transparent methodologies ...
Коментарів: 4
Валерій Степаненко
Сьогодні Ді Капріо отримав за цю роль "Золотого Глобуса"...
Коментарів: 1
если у вас нету жопы
значит у вас жопы нет
Коментарів: 1

Архів


Професор Ігор Михайлин про студентський театр

Наталя Голованова, 16.04.2015 22:41

До Вашої уваги, дорогі читачі, стаття Ігоря Михайлина.

Ігор Михайлин

СТУДЕНТСЬКИЙ ТЕАТР: ЧУДО НА П’ЯТОМУ ПОВЕРСІ

Кожне виконання художнього твору - це його інтерпретація. Чому не загинув театр, як те пророкувалося йому в добу появи кінематографа? Тому що чудо інтерпретації здійснюється щоразу на очах здивованих глядачів. Твориться містерія чарівного перевтілення. І від неї не можна відірвати очей, вона поглинає глядача, переносить у простір художнього світу автора, дає можливість пережити Інше, Інакше, Чуже життя та ще й винести з цього переживання уроки.

Студентський театр «П’ятий поверх» розташований і справді на п’ятому поверсі. Але головне тут не число, а те, що далі, над цим пʼятим поверхом вже нічого немає - тільки небо, відділене, щоправда, від людей дахом. Близькість неба - зобов’язує... прагнути до вершин майстерності. Мистецтво любить майстерність, воно передбачає її, за визначенням, як говорять філософи. Студенти четвертого курсу театрального факультету Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського 6 квітня 2015 року демонстрували свою майстерність у виставі за п’єсою А. Чехова «Чайка» в постановці художнього керівника курсу, завідувача кафедри майстерності актора Леоніда Садовського.

Важко було вибрати складнішу пʼєсу. Відколи народився режисерський театр, у ньому головною подією стало слово. А. Чехов увійшов у світову художню свідомість своєю драматургією - навряд чи можна визнати таке ж революційне значення за його прозою. У театрі він створив нову естетику, яка пізніше дістала назву неореалізму - напрямку, смисл якого полягав у життєподібному відтворенні дійсності з навантаженням важливими змістами численних побутових деталей, які спонукали до прочитання підтекстів, символічних філософських інтерпретацій.

120-річна історія класичних сценічних втілень «Чайки» породжує конкурентно насичену ситуацію. Зрозуміло, не на користь втілення пʼєси в студентському театрі, де ролі виконують юнаки й дівчата. Складність полягає в тому, що їм доводиться грати людей різних поколінь. Іншими словами, перевтілюватися двічі: і іншу людину і в представника іншого покоління. Тут і справі може врятувати тільки режисер, наділений мудрістю й знанням життя. Він на собі може показати, як слід грати особу сорокалітню, шістдесятилітню. Є ще один резерв - це талант, якому підвладне все. Проте кожний талант вам скаже, що в його таланті десять відсотків обдарування і девʼяносто - праці. Тож далі - про працю.

Сценографія не витримувала ніякої критики. Поставити «Чайку» без чайки, без озера, без його зелених берегів, без місяця над водою, без місячної доріжки!? Це все одно, що поставити «Ліс» Олександра Островського без лісу. Кому це вдасться? Але в розпорядженні студентського театру була тільки сцена з чорним задником і кілька меблевих дрібниць, які навряд чи тягнули на репрезентацію поміщицького дому дійсного статського радника у відставці. Що залишалося? Навантажувати слово. Грати так, щоб невтаємничений глядач (тобто такий, який не знає історію сценічних втілень «Чайки») не здогадався про те, що щось тут не так, чогось браку, а сприйняв усе дійство за чисту монету. Вистава саме так і була зіграна.

Найскладніша роль дісталася студенту Максиму Панченкові, який грав Соріна, бо йому довелося зобразити шістдесятилітнього старика, дійсного статського радника, який двадцять вісім років прослужив по судовому відомству, а зараз вважає своє життя прожитим марно. М. Панченко грає людину нездійснених мрій, яка розчарувалася в житті, відчуває його порожнечу. Хотів стати письменником - і не став, хотів одружитися - і не одружився. Йому невідоме почуття кохання. У власному маєтку він - король без королівства, власник без власності. Пенсію в нього відбирає управитель, нібито на розвиток господарства, але плодів від того розвитку ніхто не бачив.

р

М. Панченко в ролі Соріна

Є натяк на те, що перед нами шахрай, але в ролі Шамраєва, яку грає студент Олексій Бражник, шахрайські риси цього персонажа не підкреслено. Перед нам простодушний відставний поручик, який сумлінно веде господарство й навіть не підозрює, що його дружина Поліна вже давно кохається з лікарем Дорном.

Лікар - то улюблений образ у творчості лікаря А. Чехова; вони є в кожному значному творі й виконують місію авторитетних персонажів-спостерігачів: Астров - у «Дяді Вані», Чебутикін - у «Трьох сестрах». Дорн займає особливе місце в «Чайці». Це єдиний герой, який хвалить виставу Кості Трепльова, розповідає, як вона вразила його, він один висловлює йому співчуття, демонструє розуміння. У пʼєсі він нікого не лікує, бо розуміє, що хвороби мають природний зміст і наступають на людину через характер її життя. Роль Дорна грав Андрій Ванєєв. Він всіляко намагався показати життєву мудрість лікаря, його відокремленість від ситуацій, які розігрують у маєтку Соріна. Дорн міг би претендувати на роль резонера, якби не його зануреність у побут, повсякденність, життєва втома, від якої - небажання щось міняти в своєму житті.

Режисер прекрасно втілив чеховську ідею - у пʼєсі зібрано купу жагучих невдоволених російських жінок, натомість чоловіки намагаються всіляко уникнути їхнього кохання, як зайвої мороки. Звичайно, ця інтенція є і в словах персонажів, але режисер виразно підкреслив її в їх вчинках. І нехіть Дорна до Поліни, і Тригоріна - до Аркадіної, Трепльова - до Маші. Тільки в бідного Шамраєва ніхто не закоханий, включно з його дружиною, не спонукають до кохання його господарські турботи.

Сюжет Маші (її грала Аліна Оліцька) і Медведенка (у виконанні Максима Авксентьєва) - то підсвічуваня головної колізії твору. Маша вирішила боротися з коханням до Кості через одруження з учителем Медведенком. Але виявилося, що така боротьба приречена на поразку. І через два роки Маша по-старому кохає Костю, приїздить у маєток Соріна до батька й матері й прагне залишитися на ніч, відіславши чоловіка додому. Вона сподівається на увагу Кості, але він поглинутий коханням до Ніни і сліпими очима дивиться на Машу. З ролей другого плану А. Оліцька виглядала найбільш переконливою.

Роль Кості Трепльова по черзі виконують студенти Федір Бахмутченко і Олег Маковєйчук. У тій виставі, яку довелося дивитися мені, це був Ф. Бахмутченко. О. Маковєйчук грав роль Якова, безсловесного наймита, який один у всій пʼєсі виконує якусь роботу: лаштує сцену домашнього театру, вносить і виносить меблі, вантажить речі гостей, які лаштуються до відʼїзду. Німі ролі вважаються особливо важкими, мімікою артист зобовʼязаний передавати свій стан, а то й зміст не виголошеного висловлювання. Яків був на висоті своєї місії, випромінював достоїнство й гідність.

Але Костя... Він витлумачений як головний герой твору. Він перетворює комедію на трагедію. Його самогубство - це фінал пʼєси, яка кваліфікувалася до того, як комедія і хоча б і почасти нею й була, про що свідчив сміх у залі після деяких реплік. Його самогубство перетворювало побутову історію на високу трагедію. Ф. Бахмутченкові виявилася така складна роль по силах.

а

Ф. Бахмутченко в ролі Кості Трепльова

Найважче було протиставити свій стан у буденній ситуації без Ніни і внутрішнє осяяння в її присутності. Для цього потрібно мати досвід закоханості. І покинутості коханою. Актор ці якості виявив. Мені здалося, що тільки один раз він не потрапив знайти правильний тон - передати відчай у розповіді про мандрування за Ніною під час її акторської практики, а потім спроб зустрітися з нею в містечку.

Її поява перед ним в останній дії недостатньо позначена як чудо, від якого різкіше варто було б дистанціювати розуміння катастрофи - Ніна прийшла не до нього, не задля нього, вона сподівалася на зустріч з Тригоріним, а він, Костя, так... випадково трапився їй на дорозі, тож вона з ним і заговорила. Костя в останній дії - це рухома нервова субстанція. Актор повинен вмотивувати самогубство героя саме зараз. Ті речі, про які я говорю, - це з розряду надзавдань. Я розумію, що в досвіді молодої людини таких резервів може й не бути.

Ніну грала студентка Любов Губська. Думаю, над нею тяжів образ, створений Вірою Комісаржевською. Думаю, вона вивчала його. Вона й зовні чимось схожа на неї. Багато сил було кинуто на розподібнення історичної й сучасної інтерпретацій. Зокрема, і в сцені театру в театрі. Ніна - це образ простодушної дівчини, навіть дівчинки, яку манить слава і яка не розуміє, що за нею стоять страждання, гіркий і трагедійний життєвий досвід. Проблема цього образу в тому, щоб показати, що вона первісно має джерела для свого зростання, перевтілення, набуття мудрості, творчого вдосконалення, щоб стати знаменитою актрисою. Тригорін намагається зіпхнути її з тієї точки світогляду, який перетворює його в її очах на героя. Але шляхи кохання незбагненні. Дуже легко прийняти вмотивоване пояснення її вчинків: мовляв, вона віддала перевагу відомому письменникові, людині в славі, про яку вона мріяла й сама, перед невдахою. Але в коханні мало що пояснюється раціонально. Кохання ірраціональне за своєю природою. Ніна не може подолати чи протистояти природному потягові, який виникає в ній і стає її сутністю.

о

Л. Губська в ролі Ніни Зарічної

Ніна й Костя - то два романтики, які опинилися під вагою незборимих обставин. Тому й гинуть. Костя - перший, бо він мужчина, який у маскулінному світі повинен нести весь тягар недолі. Ніна вціліла... поки що. Чи знайдуться в неї внутрішні сили протистояти жорстокій дійсності?

Два герої з числа головних уособлюють людську байдужість, самозакоханість, жорстокість до найближчого родинного довкілля. Перший - це Аркадіна, мати Кості, сестра Соріна. Безсоромний, демонстративний егоїзм - головний зміст її характеру - блискуче передала студентка Людмила Кохан, яка грала її в цій виставі. Її егоїзм А. Чехов демонстрував поступово, але неухильно по висхідній. Перший дзвіночок - неувага до пʼєси сина й небажання зрозуміти його твір, його естетику, а за допомогою всього цього і його самого. Костя має рацію, коли пояснює дядькові, що він - зайвий у її житті, нагадує про її вік, вимагає утримання. А матір не просто скупа. Це скупий лицар у спідниці.

Акторка переконливо передала самозакоханість Аркадіної. Про що б вона не говорила, вона говорить про себе. Синових оповідань вона не читала, навіть опублікованих у центральних журналах, натомість із захватом розповідає, «як її приймали в Харкові». Син перед прірвою самогубства, а вона не спроможна сказати йому лагідне слово, яке б його, поза всяким сумнівом, врятувало. Якщо шукати вбивцю Кості, то от вона...

р

Л. Кохан у ролі Аркадіної

Одного разу лише акторці не вистачило вірного тону, а, можливо, не вистачило сили голосу - в лайці з сином, коли вона зірвалася на крик. Найкраще подати цю репліку в іншій тональності, адже лаятися можна й пошепки - тут справа в інтонації, а не силі голосу. Мені здається, що режисер мав би це відчути. Відчути те, що ставить завдання, які за своєю природою акторка не виконає.

Другий убився Кості - Тригорін, роль якого виконував Олександр Кривошеєв. Тригорін - знаменитий письменник, якого Аркадіна має при собі так само не з великого кохання, а для підтримання статусу світської левиці. Він, безперечно, талановитий, і слава до нього прийшла заслужено. Костя, вже ставши письменником, протиставляє своє письмо прийомам Тригоріна й визнає свою поразку - Тригорін пише краще: в нього ніч - це тінь від млинового колеса і блиск у сяйві місяця шийки пляшки на греблі. Творча поразка в цьому змаганні - це ще одна причина самогубства молодої людини.

Дивним чином, художня досконалість не перешкоджає Тригоріну бути таким самим егоїстом, як і Аркадіна. Він переконує Ніну в своїй звичайності, усуває між нею й собою дистанцію. Це він створює концепт «невеличкого оповідання», яким, нібито, є життя кожної людини. Воно, «невеличке оповідання», й розігрується на наших очах. Це він від нудьги звів Ніну з розуму, використав і покинув напризволяще.

Найвиразнішим свідченням його байдужості до людини й егоїзму є епізод, у якому він заявляє Шамраєву, що нічого не памʼятає про чайку і своє доручення зробити з неї опудало. Було б непогано в цьому місці дати відчути: він усе памʼятає, але удає, що не памʼятає. Якщо визнати, що памʼятає, то треба далі визнати себе мерзотником. А цього ой як не хочеться. Тому він бреше Шамраєву... і собі. Випробування на Винниченкову «чесність із собою» він би не пройшов.

О. Кривошеєв старанно дотримувався настанови грати Тригоріна максимально нейтрально, не шаржуючи його негативні риси до комічного. А саме такий ефект міг би виникнути з його розповіді про письменницьку працю, у які творчість він подав як рутину, нудну професію, пов’язану з безкінечним збиранням чужих висловів, спостережень за поведінкою людей, явищами природи. Його атрибут - блокнот, куди він і на відпочинку занотовує почуте й побачене. О. Кривошеєв зобразив його особою, яка спостереже чуже горе, але ніколи не подасть людині руку в біді, пройде байдуже мимо, занотувавши щось у свій блокнот.

Неможливо не розповісти про дві режисерські знахідки у фіналі.

Тільки в примітивній виставі все зрозуміло з самого початку. Талановита вистава - то процес, який сприймається під час виконання твору. Спочатку думалося: що це за канати звисають зі стелі, зав’язані посередині вузлами. Навіщо вони? І раптом... Костя перед тим, як іти в садок і покінчити з життям, устав на стілець і розвʼязав один з вузлів. І стало ясно: ці канати - то ж долі людські, то сюжетні лінії пʼєси: Поліни і Дорна, Маші і Медведенка, Акрадіної і Тригоріна, Кості і Ніни... А вузли на них - то нерозвʼязні проблеми цих людей. І от Костя свою вже розвʼязав...

Друга знахідка... Він залишив свій піджак на стільці біля письмового столу. Коли почувся постріл, стривожена Аркадіна підходить до піджака, бере його в руки... Але заспокоєна словами Дорна (мовляв, це вибухнула пляшечка з ефіром у його лікарській аптечці), зітхнувши полегшено, вішає піджак на місце. На її обличчі написано: слава Богу, минулося, можна не хвилюватися, а далі грати в лото й розповідати про те, як її приймали в Харкові.

У пʼєсі всі глибоко нещасні. Це п’єса про нещасних людей, людей, які не здійснилися. Причому автор створив враження, що вони нещасні суб’єктивно. Адже об’єктивно не повинен бути нещасним поміщик і дійсний статський радник у відставці, знаменита актриса, відомий на всю Росію письменник. Але кожен знаходить внутрішні мотиви вважати себе нещасним.

Мимоволі пригадуються слова Астольфа де Кюстіна, якими він завершив свою книгу «Росія в 1839 році». Наводжу по памʼяті: «Якщо ваші діти будуть нарікати на Францію, пошліть їх у Росію. Корисно знати, що в світі є країна, де неможливе щастя, бо щастя неможливе без свободи, а в Росії її немає».

Виявляється концепт «світлого майбутнього» придуманий не російськими більшовиками, а А. Чеховим. Це його герої палко сподіваються, що їх нещастя відшкодується... якщо не зараз, зараз це неможливо, то потім, коли прийде «світле майбутнє». Вони хочуть вірити, що їх жертви не марні, що настануть нові часи, коли свобода восторжествує і кожний зможе виконати те, що хотів усе життя. Українець А. Чехов, як до нього раніше М. Гоголь, показав потворність російського життя, суперечність його з гуманітарною сутністю людини. Є свідчення про те, що праобразом Ніни Зарєчної послужила Марія Заньковецька. В анкеті 1890 року в графі «національність» А. Чехов написав: «Малоросіянин».

На виставі були присутні студенти й викладачі Харківського музичного училища імені Б. Лятошинського. Можна було сподіватися неуважності, рухів у залі, скрипіння крісел. Мені це все завжди заважає у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, який я щоразу відвідую, які тільки опиняюся у Львові. Але все було навпаки: у глядацькій залі панувала мертва тиша, яка дозволяла сприймати найтонші інтонації, ловити підтексти. Молода аудиторія майбутніх музикантів витримала іспит театром.

Бо справжнє мистецтво - то завжди чудо. І всі присутні потрапили в його полон.

в

Сцена театру в театрі


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Автор "Журналісту України", зарубіжних видань, літератор.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS