Останнє у блогах
- Фільм «Легенда Г`ю Гласса» - апофеоз акторської кар`єри Леонардо Ді Капріо //Валерій Степаненко (7791)
- Українофобія та редакційна політика //Олександр Івахнюк (6182)
- Сенсації, висмоктані з пальця //Борис Бахтєєв (12024)
- Від чого здох московський носоріг? //Олександр Горобець (14270)
- Услишаць Харькав //Юрій Луканов (13771)
- Передусім - СКРОМНІСТЬ і ПРАВДИВІСТЬ //Наталя Голованова (11989)
- Як Арсенія Яценюка зробили героєм Ічкерії //Олександр Горобець (13671)
- В боротьбі не всі засоби гарні //Поліна Вернигор (5879)
- Маєток президента: думки з приводу //Борис Бахтєєв (12448)
- В эфире США - Роман Бочкала //Наталя Голованова (9105)
- На кого працює Арсеній Яценюк? //Борис Бахтєєв (10563)
- Анекдот від Проні Прокопівни //Олександр Горобець (11180)
- Ілюзії російських журналістів //Юрій Луканов (14018)
- Путинским путём //Борис Бахтєєв (8621)
- Втеча від червоних людей //Олександр Горобець (9879)
- Почувствуйте себя хохлами //Борис Бахтєєв (8536)
- Сватання в Донбасі: наших з бойовиками? //Олександр Горобець (10946)
- Гендерні стереотипи на "Інтері" //Юрій Шеляженко (5957)
- Профнепридатність прес-служби ДПС //Олександр Івахнюк (2940)
- День народження невмирущої //Олександр Горобець (11403)
Останні коментарі
Перейменуємо Донецьк у Кібург!
Олександр Горобець, 28.01.2015 11:33 |
Кілька діб із великим задоволенням провів у Центральному архіві органів державної влади та управлінь. Це справжня скарбниця думок і свідчень, наша ще не вивчена спадщина. Джерело натхнення для багатьох творчих, заповзятливих людей, істориків, пошуковців, українознавців.
Із непідробним захопленням читав листи вояків Української народної республіки до свого командира, генерал-хорунжого Всеволода Юхимовича Змієнка, листування його з синами і дочкою. Без малого сто років поминуло від тих подій, а начебто ці люди торік були на Майдані. Наступ комуністичної Московщини викинув їх за борт життя в своїй державі. Розсипалися вони на теренах Польщі, Чехії з метою адаптуватися в мирне життя. Люди пишуть про те, хто, як і де прилаштувався. Але майже в кожному посланні наполягання на тому, що відпочивати, заліковувати рани треба недовго, бо їх усіх чекає Україна. Народ заждався їх повернення, стогне від більшовицького знущання.
Ось один з молодших командирів доповідає своєму генералові, що зі своєю групою прилаштувався сапати цукрові буряки у Надзбруччі. Радий тому, що раз на день господарі частують їх гарячим обідом. А частину грошей відкладають до загальної каси на перемогу. Щоб купити все необхідне для майбутнього походу зі звільнення України від московітів.
Особливою теплотою і ніжностю пройняті листи особистих спілкувань сім’ї колишнього коменданта Одеси, командувача Східного фронту Дієвої армії УНР, а за кордоном – начальника штабу 10-ої пішої дивізії Січових стрільців, керівника 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. В січні 1922 року від тифу в Одесі померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала.
Цього всього Всеволод Юхимович не знав, оскільки відступати довелося надто спішно. Та й сім’я не відала, де його розшукувати. Тільки через знайомих вдалося розвідати все, передати ці гіркі новини в повідомленнях листами, частина яких збереглася.
У 1922 році його дітей вдалося вивезти з території радянської України за допомогою польських репатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичами Змієнків. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше – Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, а за донькою й синами наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка.
Подальша доля синів Змієнка є остаточно не з’ясованою, а його донька Галина Змієнко стала відомою громадською діячкою в українському емігрантському русі, головою організації Прихильників Державного Центру УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України. Тричі приїздила на батьківщину – до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життя книгозбірню передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а до Музею Збройних Сил України – картину Леоніда Перфецького "Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів", де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з’єднання. Померла "одеситка з Монреаля" 15 липня 2003 р.
Пожадливо читаючи це, я тривалий час усе ніяк не міг зрозуміти, уяснити, що окрім звичайної людської зацікавленості зранку до вечора тримає мене над цими пожовклими аркушиками, змережаними різними почерками. І зрозумів лише тоді, коли якось у підшивці наштовхнувся на один-єдиний лист, написаний російською. До генерал-хорунжого зверталася з запитом про долю свого чоловіка якась жінка. Всі ж решту послань – виключно україномовні виклади тривог, радісних і сумних повідомлень, щирих вітань зі святами й роковинами.
Окремі з листів я перечитував по декілька разів. Такою добірною мовою, іноді здобрені прислів’ями й приказками, були написані вони. Просто не вірилося, що сто років тому такими грамотними були люди, воїни УНР, яких пореволюційні вихори розкидали по всьому світу. Кілька разів спотикався в тих листах об таке гарне українське слово «позаяк».
Після виходу моєї останньої книжки «Свічка на вітрі», я отримав послання від одного уважного читача. Він зауважив, що я дещо зловживаю вживанням у тестах сполучником «позаяк». І це справді так. Я це й сам помітив за собою. Знаєте, занадто люблю це доладне слово, кохаюся в ньому, воно мені по-особливому бринить і навіть здається духмяніє. І тому, коли знаходив його в тексті рядового чи молодшого командира армії УНР в посланні до свого генерала на відстані сторічної давнини, їй-право, щиро радів. По декілька разів вглядався в конструкцію речень. Вписував навіть прізвища тих, хто його вживав: сотник Соловей, чотовий Трембінський, козак Сайчук, хорунжий Караулько…
Зате я вкрай не люблю і намагаюся ніколи не вживати слів, занесених зніче’я на наші терени від північно-східних сусідів, - «мер», «губернатор». Для чого, коли перше насправді означає голова міста. Хіба погано звучить? А губернатор – це вже зовсім на московський амбітний, підпилий манер.
Десь у нашій справді чарівній мові зненацька взялося кострубате, не причесане, якесь геть, як на мене, пластмасове слово «кіборг». Так упертих і заповзятливих захисників донецького аеропорту образливо з переляку назвав якось один з бандитів-найманців у розмові з кремлівськими замовниками війни, яку перехопила СБУ. Цей запис було оприлюднено в ефірі українських радіо- і телеканалів. Він ужив його тому, що мав на увазі конкретне образливе значення: коли прочитати слово «кіборг» навиворіт, то вийде на їхній расєйський манер – гробік. Себто, стануть ці звитяжці мерцями, загинуть там, на руїнах летовища, позаяк наступ окупанти ведуть вдень і вночі. Справжні смертники вони. Хіба ж доречно поетизувати таки дивне смислове значення?
Але вийшло так, що наша бездумна електоральна маса взяла те слово до рота і так його намагнітила, що воно тепер липне буквально в кожну розмову про героїв-патріотів, захисників повітряних воріт Донбасу. Чого я особисто не сприймаю, і ніколи не погоджуся з цим. Даруйте, кому таке здається дивним і смішним. Просто слова, це знаки сущого. А ще я знаю, що слова матеріалізуються. Ось чому, думається мені, так багато там полягло відважних захисників. Не потрібно було погоджуватись на обзивання наших героїв «гробіками». Хіба ж мало в державі, українській діаспорі поетів, щоб наректи вояків достойно. Лише понад півтори тисячі офіційних поетів – членів Національної спілки письменників України.
А це вчора пізно ввечері їду у напівпорожньому тролейбусі. Попереду трійко молодих людей, напевне, студенти: два хлопчаки й дівчина. Ось вона й каже:
- Граємо у міста.
- Давай, - гукає веселоокий парубійко. – Берлін! Далі «Н»…
- Нью-Йорк, - мовив третій. – Далі прошу на «К»…
- Кібург
- А це де є таке місто? - здивувалася вона.
- У нас в Україні. Колишній Донецьк перейменували в Кібург, - вигукнули весело майже в один голос двоє пацанів.
Зверніть увагу: змінилася в слові одна лише літера, а якими барвами заграло воно!Я теж щиро сміявся поспіль з молодими людьми, від усієї душі. Як же ж славно придумали. Чи не так? Я голосую «за». А ви, друзі?
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.
Всі записи:
- Від чого здох московський носоріг? // , 27.10.2015 08:43 Від чого здох московський носор(14270)
- Як Арсенія Яценюка зробили героєм Ічкерії // , 24.10.2015 02:56 Як Арсенія Яценюка зробили геро(13671)
- Анекдот від Проні Прокопівни // , 16.10.2015 15:26 Анекдот від Проні Прокопівни(11180)
- Втеча від червоних людей // , 09.10.2015 10:44 Втеча від червоних людей(9879)
- Сватання в Донбасі: наших з бойовиками? // , 03.10.2015 10:32 Сватання в Донбасі: наших з бойо(10946)
- День народження невмирущої // , 27.09.2015 12:22 День народження невмирущої(11403)
- Ковбаса, товстіша кримського перешийку… // , 22.09.2015 21:37 Ковбаса, товстіша кримського пе(8629)
- Наша людина в Москві... // , 10.09.2015 01:37 Наша людина в Москві...(7709)
- Йоська гострить лижі за кордон... // , 30.08.2015 15:01 Йоська гострить лижі за кордон...(8736)
- Прощай, благословенна унітарність! // , 27.08.2015 14:04 Прощай, благословенна унітарніс,(9009)
Коментарі наших відвідувачів: