За кіборгами не тужать

Чи помітили ви одну рису, що стала притаманна всім - підкреслю: всім - новинним повідомленням про перебіг АТО?

А саме: з них зникла трагічність. Зникло усвідомлення унікальності й неповторності кожного життя та незворотності його втрати. Про щоденну загибель українських вояків повідомляють нейтральним тоном - так, ніби йдеться про сухі статистичні зведення. Про мільярди кубів газу або тонни намолоченого збіжжя. Або про погоду: "Сьогодні в Україні хмарно, температура близька до нуля, в зоні АТО загинули двоє бійців". Буденність, звичайна буденність, щось таке, в чому немає геть нічого особливого, чому так і належить бути.

Трапляється, що про "чергові щоденні втрати" повідомляють навіть бадьоро - так, ніби аудиторія мусить із цього як не радіти, то вже точно пишатися. Аякже: он скільки в Україні героїв - а героям належить помирати.

Людська свідомість, як відомо, блокує трагічну інформацію, коли її стає надто багато, й коли вона надходить регулярно. Почуття притуплюються, сприйняття стає відстороненим. Усе це так - але чи мають підпадати під це правило журналісти? Зокрема, ті, що ведуть випуски телевізійних та радіоновин?

Актор триста разів грав Отелло й може тепер грати цю роль на автопілоті, мало не уві сні - чи цей факт дає йому право на триста перший раз грати Отелло, мов Чикатило? А телеведучі ж - вони ті самі актори! Як і для акторів, виголошувані тексти для них - не єдина, а може, й не основна інформація, яку вони несуть. Як вони подають інформацію - це впливає на аудиторію чи не більше, ніж формальна сукупність слів та пауз. Пригадаймо перше побиття студентів на Майдані - коли в ведучих теленовин тремтіли голоси, а в очах зрадницьки блищали сльози. Коли вони запиналися, бо не могли зрозуміти, що трапилося, й як це трапилося, бо не могли вийти з шокового стану. Міміка, інтонації тоді сказали все - тексти можна було не зачитувати, до тих текстів однаково ніхто ретельно не дослухався. Шок, жах, катастрофа - от що стало тоді основною інформацією.

Нічого такого давно вже не пригадати. Механічне зачитування текстів, навіть без формальних, задля годиться, слів жалю й скорботи. Ніби загибель бійця - подія такого самого масштабу, як підбиття танку.

13 грудня ведуча випуск новин Національного радіо о п’ятій вечора розповіла про те, що бійці розбирають завали донецького аеропорту: "Під завалами знаходяться тіла двох кіборгів, що захищали аеропорт". Одразу навіть і не збагнеш, що йшлося ж про людей - тих, що ще кілька днів тому розмовляли, посміхалися, а тепер ніколи вже не будуть. Кіборги - то хіба ж за кіборгами тужать? Кіборги - вони й є кіборги.

Після Чорнобилю ходив гіркий анекдот про передове оснащення, за допомогою якого в СРСР ліквідували наслідки катастрофи, - про біороботів. Під цим словом мали на увазі солдатів, яких без жодних засобів захисту кинули на вірну смерть. Це була зла й гірка сатира на тодішню радянську політику, на ставлення "мудрої партії" до людей, мов до майна. Саме це ставлення зіграло не останню роль у поваленні комунізму та розпаді радянської імперії. 1991 року люди голосували за незалежність, свято вірячи: на відміну від комуністичної імперії, Українська держава ніколи не ставитиметься до них, як до біороботів.

Чи міг тоді хто-небудь уявити, що за чверть століття в Українській державі вживане щодо людей слово "кіборги" - ті самі "біороботи" - стане мало не офіційним? Що воно вже лунатиме не в гірких анекдотах, а в "солідних" випусках новин та в пишномовних спічах політиків? Вийцшов кіборг із ладу? Списати його з інвентарю - ото й усіх справ.

Незбагненним чином після Революції гідності Україна перетворилася на країну бездушної, байдужої журналістики. Журналістики, для якої люди - то всього лише інвентарні одиниці.

Чи варто потім дивуватися, що значна частина населення сприймає війну як гру, в найкращому разі - як війну "десь там", в іншій реальності? Як щось таке, що не зачіпає жодних почуттів? Чи варто дивуватися, що чимало громадян - та й ті самі політики - не відчувають, не усвідомлюють: війна - тут, в Україні, й зараз, сьогодні? Чи варто дивуватися, що значна частина суспільства прагне затулитися, абстрагуватися від війни, не звертати на неї уваги, робити вигляд, що все, як і було? А чом би й ні - воюють же кіборги!

Радянський дискурс Великої вітчизняної війни - от що один до одного, до найменших деталей відтворює нинішня інформація про АТО. Ні, навіть не просто радянський - сталінський. Той, де треба пишатися державою й не зважати на людей, де люди - витратний матеріал. Той, де війна - це момент слави й гордості, але не жах, не катастрофа й не трагедія. А ще - знайдіть, як то кажуть, десять відмінностей від нинішнього російського, неосталінського дискурсу...