Оповідання про війну

Написав опвідання. Щось змусило, бо в репортажі всього не передасиш. "Дуся" люб’язно погодилася надруквати. Але я ще у блог виніс, бо "Дуся" все таки в кулуарах, а ТК в народ виходить першою сторінкою, 

Вони дружно матюкнулися. Одними й тими ж словами і в ту саму мить. Дуетом. Не змовляючись. Просто як військові на шикуванні, котрі хором  вигукують: «Слава Україні!», або «Смерть ворогам!». Виплюнули роздратовано: «.... аний в рота!».

- О-о-о, ти  тепер можеш викладати мистецтво матюка, - засміявся Іван.

- Та, курва, попрацюєш  на цій війні і ні тільки  матюкатися будеш, а ще й ватником станеш, - відповів Анджей.

- Поляк-ватник - це було б кумедно.

- Ніц кумедного. У Польщі ватників теж не бракує. Там на цілий Донбас вистачить. Лише розселені вони по різних регіонах. Комуністів згадують з теплотою, бо ті за них все вирішували.

Причиною їхнього роздратування став штопор. Вони купили чи не в єдиному відкритому магазині дві пляшки грузинського сухого, сирів, смажену курочку, помідорів, огірків, зелені. І в передчутті  смачної вечері і приємної розмови   ковтали слину.

Вони  вже звикли жити в постійному напруженні, прислухаючись, чи не летить бомба або міна, чи не вештаються десь дикі автоматники, які журналістів мають за ворогів і ладні тут же забрати в полон або ще гірше -  відправити на той світ. А найогидніше - це коли не спостерігається   жодної видимої небезпеки, але ти перебуваєш у агресивному середовищі і кожної миті очікуєш якоїсь  халепи.

Далі читати тут