Кордон у Міловому: реальність чи байки?

Телеканал "Інтер", "Подробиці тижня", 5 жовтня. Сюжет про стіну на кордоні з Росією. Репортаж із Мілового, що на Луганщині. Кореспондентка - на середині проїжджої частини вулиці Дружби народів: отут пролягає державний кордон. Будиночок перукарні: жіночий зал - в Україні, чоловічий - уже в Росії. Кафе: зала - в Україні, туалет та рукомийник - у Росії. Житловий будинок, де одна кімната - в Україні, інша - в Росії. Як тут поставити стіну? - запитує кореспондентка. - Мовляв, красиво було на папері, а як у реальності?

Журнал "Вокруг света" полюбляв друкувати такі байки про західноєвропейські країни. В СРСР подібні розповіді гуляли про естонське місто Валга та латвійське Валка. Насправді ж навіть тоді, за радянських часів... Так, межі між Валга та Валкою було непомітно. Відповідно, непомітно було й кордону між Естонією та Латвією. Йдеш вуличкою маленького міста, вивіска "Kohvik" - і на будинку в кількох метрах уже "Kafejnica". Два маленьких однотипних кафе поруч, тільки одне "кохвік", а інше - "кафейніца", одне в Естонії, інше - в Латвії. Але ж не в одному будинку! За словами місцевих жителів, байки про кордон, що пролягає через будинки й поділяє їх навпіл, - вони байками й були. Аби туристів приваблювати. У реальності такого не було.

Тільки-но Україна стала незалежною, ЗМІ час від часу почали розповідати подібне про Мілове. На жаль, досі не довелося там побувати - тож усе, що буде написано нижче, можна звинуватити в умоглядності. Але є факти.

Кордон між Україною та Росією пролягає не посеред Мілового, а між смт Мілове (Україна) та смт Чорткове (Росія). По карті лінією розподілу є залізниця; довідник "СРСР. Адміністративно-територіальний поділ союзних республік" (Москва, 1987) подає станцію Чорткове як спільну для обох селищ.

Будинки, поділені кордоном? Як вони могли з’явитися? Й чи могли? Безпосередньо на станції - у принципі, так, оскільки залізниця в СРСР була екстериторіальною й підпорядковувалася Міністерству шляхів сполучення СРСР; адміністративно-територіального поділу для залізниці не існувало. Але з тих пір минуло понад двадцять три роки. Залізнична лінія, що пролягає кордоном, до 1991 року належала Південно-Східній залізниці з центром у Воронежі, прямого виходу до української залізничної мережі не мала й відтак після розпаду СРСР відійшла до Росії. Треба гадати, з усіма станційними спорудами. Безумовно, територіальна належність та власність - не одне й те саме. Але, в будь-якому разі, в інтерівському репортажі йшлося не про станцію.

Інші будинки? Як могли - й чи могли - вони з’явитися? Після розпаду СРСР - дуже й дуже слабко в це віриться. Якщо йдеться, звісно ж, не про якісь так досі й не легалізовані самобуди. Бо існує хоча б питання землевідведення.

До розпаду СРСР? У тому-то й річ, що кордони між союзними республіками були непомітними для рядового обивателя, але практично нездоланними для будь-якої економічної діяльності. Та й не лише вони - межі між будь-якими адміністративно-територіальними одиницями не меншою мірою.

Бо, якщо пам’ятаєте, в СРСР було планове господарство. І суб’єктом господарської діяльності була держава й лише вона - а там, де номінально не була, вона вимагала безліч узгоджень та дозволів. Уточню: суб’єктом господарської діяльності (слово "економічної" вживали переважно в контексті клятого Заходу) була держава в особі облрад, райрад, міських, селищних та сільських рад - а насправді обкомів, райкомів, міськкомів тощо.

Межа між Міловим та Чортковим була межею між територіями селищних рад. І не лише: це була межа між Міловським та Чортківським районами, між Луганською (Ворошиловградською) та Ростовською областями, між УРСР та РРФСР.

Горизонтальних, договірних зв’язків між суб’єктами одного рівня в СРСР не існувало - й не лише не практикувалося; таких стосунків не знала радянська теорія керування. Усі зв’язки мали бути лише вертикальними. Коли в російському Івангороді не було своїх автобусів та таксі, а обслуговували його автобуси та таксі сусідньої, за рікою, естонської Нарви, це було чи не єдиним винятком на весь СРСР - і затверджено такий порядок, от саме як виняток, було в Москві, в Радміні СРСР.

А отже, про те, щоб побудувати якийсь будинок, щоб одна його кімната була в УРСР, а інша - в РРФСР, не могли, причому за жодних умов не могли, домовитися ані Мілове з Чортковим, ані Луганськ із Ростовом-на-Дону, ані Київ із Москвою - для того було потрібно отримати дозвіл на рівні союзних органів влади.

На практиці це виглядало би так: Мілове та Чорткове мали би поставити питання на рівні областей, ті - на рівні союзних республік, а вже ті - на загальносоюзному рівні, й усе це з безкінечними узгодженнями, з безкінечними доведеннями, що не верблюд, із виснажливою біганиною по міністерствах і главках. Ой, зовсім забув: в усьому цьому мали б бути задіяні союзні та республіканські міністерства капітального будівництва, торгівлі, житлово-комунального господарства - а можливо, це ще й не все, бо кожну поставку мало бути схвалено на союзному рівні у відповідному міністерстві, яких в СРСР було понад сотню.

Дуже сумніваюся, що заради кафе або перукарні хтось би став долати весь цей шлях, тим паче що ймовірність позитивного рішення на виході була близькою до нуля. Наголошу: іншого шляху радянська дійсність не знала.

Та що казати: навіть між Києвом та Софіївською Борщагівкою не було жодного будинку, що був би однією ногою тут, а другою там. Не було й, здається, немає.

Тож, радше за все, або кореспондентка вирішила "поторгувати місцевою специфікою", або їй банально навішали на вуха локшини. Принаймні, назва "Чорткове" в репортажі не пролунала жодного разу - ніби кореспондентка так і не дізналася про існування цього російського селища, ніби так і поїхала впевненою, що з того боку кордону - теж Мілове, причому те саме Мілове, що й в Україні. Глядачі тільки так і могли цей сюжет зрозуміти. А ще так, що "прямо через сердце пролегла граница", й що з’явилося це диво тільки після розпаду СРСР.

Коли йде війна, коли на карті питання війни та миру - чи може бути таке по телевізору?