Я вже нічого не розумію

З одного боку - повідомлення: з російського боку через кордон прорвалися три танки; вони були у Сніжному; два з них українські військовики захопили.

З іншого боку - відео на "Ют’юбі": Макіївка, широкою вулицею їдуть три танки, попереду й позаду них - вантажівки з бойовиками. На одній із вантажівок - російський прапор. Зверніть увагу: не прапор так званої ДНР, а прапор РФ. Фантасмагорична, й від того ще моторошніша ситуація: довкола їздять машини, маршрутки, висять тролейбусні проводи. Враження: танки от-от на світлофорі зупиняться, бо світло буде червоним. Буденна картина, звична картина з життя великого міста - й посеред неї танки. І - вигуки: "Победа будет за нами!"

Повідомлення в інтернеті: так, у Макіївці справді бачили три танки, потім їх бачили у Сніжному та Торезі. Підкреслю: потім. Згодом. Після Макіївки.

А тепер погляньмо на карту: де Макіївка, а де Сніжне з Торезом. Танки їхали з середини української території в бік російського кордону. Якщо це були не ті три танки, що нібито прорвалися через кордон неподалік Сніжного, то де тепер ці, що з ними сталося? Якщо це ті самі танки, то де й коли вони насправді перетнули кордон і що встигли наробити? Між центрами Макіївки та Донецька - 14 кілометрів; ви й не помічаєте, де закінчується одне місто й починається друге. То, може, ці танки вже встигли побувати й "попрацювати" в Донецьку, а вже потім попрямували до Сніжного - адже шлях пролягає якраз через Макіївку?

...Останні тижні з півтора в новинних випусках лунає й лунає: "Росія мусить контролювати свій кордон", "Росія повинна унеможливити перетин свого кордону бойовиками й постачання через нього зброї", "Росія не запроваджує жорсткий контроль на своєму кордоні". То, виходить, от тільки в цьому й полягає роль Росії в нинішніх подіях - вона кордон свій контролювати не хоче й бойовиків та зброю не затримує?

Та, даруйте, в Росії, цілком як в СРСР, уже кілька років як запроваджено прикордонні зони. Тобто вздовж усього кордону РФ із її боку встановлено особливий режим в’їзду на прилеглі території - або за місцевою реєстрацією, або за спеціально оформленими перепустками. Не те що перетнути - наблизитися до російського кордону не так уже й легко. А російські військовики та співробітники спецслужб - чи вони воюють у Донбасі у вільний від роботи час? На вихідні приїздять? А зброя - чи вона продається в російських гастрономах? А якщо не продається, то вона мусить перебувати на інвентарі десь в організаціях суворого режиму, а її вивезення має бути якось оформлено за документами - хоча б бухгалтерськими. А нам розповідають щось про те, що росіяни не хочуть узяти під контроль свій кордон.

...Трагічні події в Маріуполі. Це місто відрізняється від решти донбаських міст, окрім усього іншого, ще й тим, що в самісінькому його центрі розташоване генеральне консульство Грецької Республіки. Принаймні, було розташоване. Іноземне дипломатичне представництво в епіцентрі збройного конфлікту. Мені не пощастило надибати жодної згадки про цей аспект ситуації в Донбасі в жодному випуску новин. Мабуть, нецікаво, як грецькі дипломати пережили збройне протистояння? Як функціонувало (й чи функціонувало) консульство, коли місто контролювали бойовики? Як поставилися саме до цього аспекту ситуації в Маріуполі грецькі урядовці та керівники Євросоюзу? Ми ж, здається, прагнемо до Євросоюзу, стати партнерами тієї ж таки Греції - а наші медіа нічим, окрім Брюсселя, й не цікавляться?  

...Нарешті, після трьох місяців бідкання: мовляв, Європа та Америка не хочуть надати нам військову допомогу, - нарешті 8 червня, здається, в інтерівських "Подробицях тижня" пролунало: зброєю допомогти нам не мають права, міжнародне право це забороняє. Чому? - спитаєте ви. Та тому, що як зветься те, що в нас відбувається? Антитерористична операція. Внутрішній і суто внутрішній збройний конфлікт. Слова про російську агресію - вони й є слова. Юридично факт російської агресії в Донбасі залишається не встановленим; стану війни України з Росією юридично не існує - бо Верховна Рада, як і президент, офіційно кваліфікувати останні події як іноземну агресію не поспішають. У публічних виступах - скільки завгодно, з парламентської трибуни й на різних екстрених і неекстрених нарадах - так само, а от ухвалити відповідний офіційний акт... Якщо сама Україна кваліфікує те, що відбувається, як суто внутрішній збройний конфлікт, то світове співтовариство тут і справді безсиле.

...Випуски новин на телебаченні, радіо. Зовсім донедавна на них спокійнісінько собі, дуже мирно уживалися запевнення в тому, як успішно проходить антитерористична операція, й повідомлення про все нові й нові взяті бойовиками під контроль міста й території. Місцеве населення, судячи з цих повідомлень, пліч-о-пліч засуджує терористів і тільки й мріє, коли ж прийде законна влада. (До речі: якби вибори в Донбасі відбулися, ще дуже невідомо, чи закінчилося б усе одним туром; неучасть Донбасу та Криму у виборах дуже й дуже сильно підкоригувала загальний результат.) Синхрони? Отакий, наприклад. Біженка розповідає: вона зважилася нарешті виїхати з Донбасу, бо розклеювати листівки за єдину Україну стало зовсім небезпечно. Цифри, що їх називають, ніяк не корелюють із чисельністю населення: надто різні виходять порядки. Але за допомогою цих цифр нам намагаються навіяти: переважна більшість донбасівців - проти сепаратистів. Те саме було й у Криму: назвавши цифру у триста людей, що заявили про відмову від російського громадянства, автор репортажу переконував: більшість кримчан російської анексії півострова не визнали. "Кримчани розчаровуються в Росії" - так називався ще один радіорепортаж. Ішлося в ньому про те, що Росії потрібні території, а не люди, що в Росії немає громадянських прав та свобод, і незабаром жителів Криму неодмінно спіткає розчарування. Це була публіцистика, але ж заявлено було репортаж! І автор неодноразово наголошував: кримчани вже зараз розчаровуються - а ілюстрував це теоретичними викладками й лише ними. Що ж до Донбасу, то знову-таки: загальна тональність, райдужні й оптимістичні запевняння разюче суперечать окремим фактам.

Тут постає проблема, розв’язання якої є непростим, але шукати його треба. Із одного боку, давати синхрони прихильників сепаратизму - це популяризувати такі погляди, та й самих сепаратистів. Із іншого боку, не давати їх, замовчувати підтримку, якою сепаратисти користуються серед місцевих жителів, - це виходить неправда, агітпроп на кшталт радянського, а то й дмитрієкисельовщина, тільки навиворіт.

Поки що ж констатувати можна одне: цілісної картини того, що відбувається в Донбасі, зі ЗМІ не складається - самі лише фрагментарні уривки, що суперечать одне одному.