Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

DavidHex
kamagra oral jelly usa next day shipping uk <a href="https://www.kamagrajellyk.com /">kamagra 100mg</a> kamagra in usa kaufen dundee health <a href="https://www.kamagrajellyk.com /">kamagra ...
Коментарів: 57
Scottnar
http://bain.postersd.ml/
Коментарів: 3529
Charlesgeamn
viagra professional generic <a href="http://viagrapipls.com/" >generic viagra</a> cheapest price on generic viagra <a href="http://viagrapipls.com/" >viagra generic</a> ...
Коментарів: 32
rlxmur
<a href=http://propecial.com>buy propecia 5mg</a> propecia off patent 2018 http://propecial.com
Коментарів: 16
Charlesgeamn
is generic viagra available in the united states <a href="http://viagrapipls.com/" >generic viagra</a> viagra <a href="http://viagrapipls.com/" >viagra generic</a> ...
Коментарів: 33
Charlesdrupe
viagra generico preço bh <a href="http://viagrapipls.com/" >generic viagra</a> can split viagra soft 100mg pills <a href="http://viagrapipls.com/" >viagra generic</a> ...
Коментарів: 15
DavidHex
kamagra oral jelly kaufen paypal <a href="https://www.kamagrajellyk.com /">kamagra 100mg</a> kamagra oral jelly for sale <a href="https://www.kamagrajellyk.com /">kamagra ...
Коментарів: 32
Robertbek
kamagra gold 100mg side effects <a href="https://www.kamagrapos.com/&q uot;>kamagra 100mg</a> kamagra store reviews <a href="https://www.kamagrapos.com/&q uot;>buy kamagra</a> ...
Коментарів: 89
dqralk
<a href=http://camadian-pharmacya.com>bu y viagra now</a> euroclinix viagra generico http://canadian-pharmacya.com
Коментарів: 29
LewisMag
<a href=https://sexosochi.love>Прос итутки сочи</a> <a href=https://sexonsk.online>прос итутки новосибирска</a> <a href=https://sexosurgut.mobi>прос титутки ...
Коментарів: 140

Архів


Як я приміряв папаху нардепа в Слов`янську...

Олександр Горобець, 23.04.2014 15:00

Так уже сталося в моєму житті, що влітку 1998 року довелося протягом п’ятдесяти діб безвиїзно мешкати в нині гірко всім знайомому Слов’янську Донецької області. Не пригадаю з яких саме причин, але там звільнився мажоритарний виборчий округ. Працював я тоді головним редактором газети «Правда України». Отож,  мої друзі запропонували, а зібравши в дорогу певну суму грошей, переконали в тому, що потрібно балотуватися там  кандидатом на довиборах до Верховної Ради України. Так я став претендентом на папаху нардепа якраз саме в Слов’янську.

Тодішній виборчий округ це місто Слов’янськ, Слов’янський і Олександрівський сільські райони. Словом, майже двісті тисяч виборців. Але головна частина їх – понад 120 тисяч це, зрозуміло, жителі міста. (Нині чую, що повідомляють про 100 тисяч, невже за неповних шістнадцять літ їх чисельність так помітно скоротилося?)

Загалом же ж я провів там 277 зустрічей із виборцями. Переважно в міських дворах, на перехрестях вулиць, на спортивних майданчиках, навіть у домоволодіннях. Словом, мій робочий день починався рівно о четвертій ранку. Ми із редакційним водієм Леонідом, приймали холодний душ (на дворі стояли липень і серпень), і виїздили в дальні села районів. Тоді ще подекуди збереглися колгоспи й радгоспи. Ось я й з’являвся на вранішнє доїння до здивованих сільських доярок, тваринників, у тракторні бригади. Мені часто казали тамтешні люди, що до них  уже роками ніхто не приїздив, не цікавився їхнім життям-буттям, тому залюбки вділяли по пів годинки на такі теплі, задушевні зустрічі. Іноді вони тривали годинами. Бідним, розчавленим злиденним життям селянам часів переходу до дикого капіталізму хотілося просто висловитись, навіть виплакатись. І я був терпеливим слухачем, своєрідним громовідводом, на який люди скидали всі свої блискавиці ненависті щодо влади, різних вельмож, безладу життя, недолугості порядків і домострою.

Іще важчим видавалося буття міських жителів. Слов’янськ тієї пори – це суцільні трущоби з геть розваленим міським господарством, з суцільним безробіттям. Із надзвичайно високим рівнем озлобленості мас. За сім років незалежності розвалилося вже все, що тільки трималося на підпорках державної підтримки, начальницького волюнтаризму. Практично  зупинилося все промислове виробництво. Тоді якраз вибухнув скандал довкола крадіжок керівництва на одному з найпотужніших у колишньому СРСР тамтешньому содовому комбінаті. Потужне виробництво, на якому працювало тисячі мешканців Слов’янська зупинилося, здається, назавжди. І якось надвечір мої помічники влаштували зустріч із жителями мікрорайону, в якому мешкали  переважно содовари, людьми з лачужних гуртожитків і робітничих бараків. А перед цим, здається, оголосили в розшук їхнього керівника Едуарда Креча. Сподіваюся, розумієте, що за настрій панував на тому зібранні, яка владарювала атмосфера.

Це був стогін сотень обездолених, спустошених рабським життям людей, які втратили останню надію на існування, бо їх годувальник комбінат уже помер. Його убили крадії і розтягаї. До пізньої ночі під кучерявими вербами чулися плачі і прокльони. І по нині, як згадаю, серце защемить від болю…

Чомусь часто згадується залізничний вокзал геть запруджений керамічними  яскравими виробами. Від шикарних ваз до різнобарвних свистків. Різноманітні гончарні турки, сувеніри, вироби, як називалося, темнені молоком. Еге ж, так і казали: «темнені молоком». Це екологічна продукція, позаяк виготовлена без застосування хімічних барвників та поливів. Замість них, їх обробляли  звичайним білим молоком, а технологія так і зветься – темнення молоком… Парадоксально, але факт.

Слов’янськ якраз славиться покладами своєю білої та червоної глин, які придатні, зокрема, і для промислового керамічного виробництва. Скажімо, для виготовлення ізоляторів, чудової сантехніки, особливо ж для гончарного начиння.

Ось це виробництво кілька днів на тиждень там якраз і працювало. Але грошей робітникам не виплачували. Сотні виробів, отриманих у розрахунок за зайнятість на підприємстві люди виносили на залізничну станцію, аби хто з мандрівників побачив це диво з поїзда, вискочив та купив. Бо продавати їх у місті – даремне тратити часи. Ніхто не придбає: у місцевих людей просто не було грошей…

Я привіз із того тривалого відрядження на згадку дві красиві великі вази, якими милуюся й по нині, різноманітні чудові дріб’язкові вироби, котрі давно роздарив своїм друзям.

Очолювана мною тодішня «Правда Україна» була єдиною в державі центральною газетою, гостро опозиційною до режиму Л. Кучми. І це накладало відбиток на всю мою передвиборну кампанію. Влада все робила для того, щоб я не міг, приміром, навіть зустрітися з людьми в установах, організаціях. Хіба що на вулицях, у підворіттях…

Іще до виїзду на виборчий округ, наш тодішній власкор у Донбасі Анатолій Єременко домовився з одним керівником у Слов’янську, що бригада моєї підтримки, до складу якої входили переважно працівники столичної редакції, мешкатимемо в якомусь там котеджі у центрі міста. Але варто було нам поселитися, як вже другого, чи третього дня прилетів цей не на жарт  стривожений чоловік-господар і пояснив, що його зранку викликали в Донецьк, до обласної держадміністрації (а її вже тоді очолював В. Янукович), і суворо зажадали, аби він негайно виселив нас із свого дому. Того ж дня до вечора. І доповів про це особисто заступнику голови облдержадміністрації.

Неподалік Слов’янська є селище Миколаївка, там працює потужна тепло електростанція (ТЕС). Якось я навідався туди, попередньо зателефонувавши генеральному директору. В точно призначений час зайшов до його кабінету. Повідомив про те, що як кандидат у народні депутати, відповідно до чинного законодавства хочу зустрітися з членами трудового колективу.

Усміхнувшись собі під носа, він на пів весело відповів: ніяких, мовляв, питань, зараз усе організуємо. Тут же позвав до себе головного інженера, а також, здається, технолога, чи економіста, і, коли вони всілися на стільцях під стіною, несподівано для мене,   сказав: «Починайте! Ми вас слухаємо…»

Було чому здивуватися. Від несподіванки, я аж нібито онімів. Виступати перед цими трьома вгодованими телепнями, які, схоже, несуть тут свою управлінську вахту ще від часів Микити Хрущова, в чомусь їх переконувати? Ні, кажу, мені потрібно до людей. У вас же понад дві сотні робітників. Є ж обідня перерва, якщо не можна відірватися на хвилин двадцять в робочий час, чи після зміни. Я будь-коли готовий з’явитися перед їхні очі, якщо не можна це зробити зараз…

Гендиректор заперечно махає головою. Ні в якому разі. Подібне просто таки виключається. У нас, каже, режимне підприємство. Тут мітингувати не можна. Та й коли чесно і по-секрету, то вас взагалі заборонили до людей пускати. Не хочу ж я бути завтра звільненим із роботи. Тому можете виступити лише перед нами трьома… Ми ж теж члени трудового колективу, а всі ваші думки і викладки обов’язково донесемо до людей. І так хитрувато, з прижмуром очей, дещо аж нібито  придуркувато обводить поглядом напівпорожній свій великий кабінет…

Спершу я думав демонстративно встати і піти. Про що ж можна говорити з цими запрограмованими дятлами. А тоді в мені проснувся тип Васі з водокачки, який також уміє прикидатися водовідводним шлангом. Я вирішив, що ж, коли ви зі мою так по-собачому ведетеся, то й я над вами також позбиткуюся.

Попросив начальника, аби він секретаршу попередив, щоб вона його ні з ким не з’єднувала по телефону і нікого не пропускала до кабінету.

«А ви довго виступаєте?» – тривожно так запитує головінженер. «Довго» - відповідаю. «А скільки?» - швиденько уточняє директор. «Як мінімум півтори години…» «Ог-г-го! – виривається у нього. - А щоб коротше…» «Ні, - категорично відповідаю, - не можу. У мене, знаєте, своя система викладу доводів, аргументів і фактів, узагальнень. А потім треба, щоб ви все добре зрозуміли та запам’ятали, вам же ж, як ви сказали, потрібно людям у цехах це все передати…»

Дивляться здивовано і дещо з острахом. Думають, напевне, - повний дурень, чи так вдало перевтілюється в лантуха…

Я знущався над ними годину й сімнадцять хвилин. Ураз директор ТЕЦ зірвався і з матюками побіг із кабінету. Либонь, до печінок достало. «Ви сидіть, - крикнув з порога своїм підопічним, які теж повскакували з своїх місць, - нехай уже закінчить свої доводи й аргументи, щоб він уже усрався зі своїм виступом…»

 Приїхавши до Слов’янська зі своїми друзями-журналістами, ми поділили виборчий округ на шістдесят невеличких дільниць. Підібрали туди агітаторів із числа місцевих. Їх завдання було роздавати нашу інформаційну продукцію, розповідати про кандидата в депутати, і приблизно раз на тиждень готувати на зустріч зі мною виборців своєї округи.

Уже незабаром виявилося, що один вельми балакучий чоловічок, який, до речі, відшукав нас першим із пропозицією попрацювати на мою перемогу, а з ним і молодичка, яку він привів із собою, успішно трудяться на… двох кандидатів одразу. Банально заробляють гроші не агітуючи ні за кого...

Запам’яталася жінка-агітатор із п’ятьма дітьми. Навдивовижу вродлива, років тридцяти п’яти з вигляду, таку лише в кіно знімати. Великі карі очі, дві дуги як вимальованих брів над ними. Чарівне каштанове волосся. Напевне, ідеальна постава. Колір начебто шліфованої шкіри аж матовий. Глянеш – не одвести очей. Чомусь одинока, і страшенно бідна, безробітна. Діти голодні. Це навіть було видно по їх зболених очах. Я коли приїздив на цю ділянку, завжди привозив малечі ковбаси, консервів, молока, цукерків. Бо з матір’ю людей скликали на збори всі її п’ятеро дітлахів. Поки я виступав перед виборцями, Льоня-водій, відкривши багажник авто частував ораву за рогом будинку. Мати стояла не оддалік мене і мені було помітно, як чоловіки, котрі прийшли на зустріч із кандидатом у народні депутати, кидають масні і ласі погляди на неї. Я так і не відважився за півтора місяці запитати, чому вона одинока.  Аж якось недавно, бо Слов’янськ у всіх на устах тепер, подумав, що, можливо, вона залишилася вдовою…  

А ще запам’яталася Олена, Лєна Степанян. Теж мій колишній агітатор. Чарівна смуглянка вірменка. І її, здається, трилітня донька – біла-біленька, як у молоці викупана. Така примітна, вразлива пара моїх помічників.

Олена розповідала, що вона родом із вірменського міста Спитак, де 7 грудня 1988 року, о 10 годині 41 хвилина ранку, стався найпотужніший на планеті у двадцятому столітті землетрус. Вона тоді навчалася в випускному класі школи. Приміщення упало на голови учням, вона дивом вибралася живою і неушкодженою з-поміж панелей перекрить і поваляних стін, які похоронили майже всіх її друзів. Тоді ж із батьками переїхала до Слов’янська. 

Лєна збирала людей на зустрічі в міських дворах, а це маленьке білоголове дівчатко вискакувало до дороги, спостерігало за тим, коли ми приїдемо з Леонідом. Варто мені було вийти з авто, як на всю округу на диво голосисте дитя щосили кричало: «Мама! Гарабец прієхал! Зові людей…»

Цікаво, які вони тепер, через шістнадцять літ!?

На довиборах у Слов’янському виборчому окрузі 16 серпня 1998 року переміг донецький горілчаний магнат. У день голосування, як писала місцева преса, сюди прибуло тридцять авто з оковитою. Добра половина виборців того дня була, що називається, вдриз п’яною і правильно здійснювала своє волевиявлення... А передвиборним штабом того кандидата в депутати керував… Дмитро Табачник.

Я тоді подружився з багатьма людьми із Слов’янська. І, насамперед, із Ігорем Алєксандровим, керівником і телеведучим місцевої телекомпанії «ТОР». Він скільки міг допомагав мені на виборах, хоча в самого його було тоді стільки проблем. Розповідав про переслідування і погрози через правдиві його виступи проти князьків, котрі обдирали, спустошували кишені бідного місцевого люду. На пам’ять про нього у мене залишилася касета наших із ним кількох гарячих інтерв’ю, які він видав в ефір. Його по-звірячому потім убили негідники, яким він публічно наступив на хвоста. Є багато доказів того, публікацій на цю тему начебто до цього були причетні тодішній донецький прокурор В. Пшонка, глава регіону В. Янукович. Стверджувати не буду, що це так і є, – судового рішення немає. Але негідників усе одно покарає Бог. Ігорю – земля пухом, царство небесне…

Здається, що навесні 2006 року мені випало знову побувати в Слов’янську. Я тоді трудився начальником патронатної служби, прес-секретарем міністра АПК. Удвох із ним ми приїхали на зустріч із колективом тамтешнього аграрного технікуму.

Поки міністр виступав, мене з президії покликав за куліси інтелігентного вигляду чоловік. Зняв окуляри, пильно приглянувся до мене, і каже:

-Скажіть, будь ласка, це ви той Олександр Горобець, що працював головним редактором «Правди України», що обирався тут у нас кандидатом у народні депутати?

         -Я, - ствердно відповідаю.

         - О-йой! Я так і подумав. А ви знаєте, що ми в технікумі вашу газету завжди передплачували, а в ті часи, коли вона знаходилася в опозиції до Кучми, кожен номер як бестселер із рук у руки передавали. І всі ваші статті про Слов’янськ, часів виборчої компанії, до дірок, зачитували. Я їх всі зібрав, акуратно підшив. Хочете зараз принесу, покажу, я тут поруч живу?

Поки я роздумував, що відповісти він уже зник. А згодом у кабінеті директора технікуму ми всі разом розглядали номери «Правди України» дев’яностих років, які зберіг заступник директора навчального закладу… Мені особливо було радісно і приємно. Наче через десятиліття знайшов давніх родичів та друзів.

Ось такі у Слов’янську різні, але  по-своєму напрочуд красиві живуть люди. І мені вельми боляче від того, що нинішня влада покинула їх фактично напризволяще, залишивши віч-на-віч із терористами, не захищає…


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Журналіст, письменник


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS