Патологоанатоми з камерами

Два тижні минуло з часу кривавих подій на київському Майдані. І всі ці два тижні не полишали гіркі й жахливі спогади. Ні, не лише про те, ЩО відбувалося. А й про те, ЯК про це розповідали. Причому розповідали не які-небудь солов’ї Януковича, ні - до тих якраз не було б ніяких претензій. Розповідали «свої», промайданівські, революційні канали. П’ятий, «ТВі», «24» та інші.

«На Інститутській - трупи». «Під обстрілом виносять трупи». «Десятки трупів». Тощо, тощо, тощо. Моторошні кадри: на Майдані, там, де вчора ще слухали промови та спів зі сцени, - тепер лежать поруч люди, які вже ніколи не зможуть підвестися. Які вже ніколи не побачать перемоги. «На Майдані - одинадцять трупів», - віщує голос за кадром. Так і здавалося, що от зараз пролунає: «Слава трупам!» Від цього ставало моторошно. Чи не моторошніше, ніж від побаченого.

Це вже потім їх назвуть Небесною сотнею. Це вже потім їх назвуть героями. Тоді ж лунало й лунало оце «трупи» -  холодне, бездушне й безжальне. Мов інвентаризація в морзі. Важко уявити, як оце слівце різало, рвало тих, хто щойно втратив рідних, близьких, друзів. Як воно ще додавало болю й розпачу.

Є багато слів. «Загиблі». «Полеглі». «Вбиті». «Герої». «Жертви». «Тіла», зрештою. Але ні, кореспондентам було до вподоби найжорстокіше, найбездушніше - «трупи».

Що це було? Доведені до абсурду стандарти «відстороненості» й «незаангажованості», за яких емоції - та ні, навіть не емоції, а звичайна людяність - не відповідають стандартам? Школа жовтої преси, різних кримінальних хронік, де матеріали мають не змусити співпереживати, а зацікавити? Знання мови на рівні комп’ютера, брак відчуття мови? Пожиттєва двійка зі стилістики?