Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

HpoFoelry
Добро пожаловать в удивительную страну - гостеприимный Израиль. Вашему вниманию индивидуальные экскурсии для ...
Коментарів: 105
htaletaihv
[url=http://canadian-pharmaonline.com]ge neric viagra in usa[/url] cheap herbal viagra http://canadian-pharmaonline.com
Коментарів: 1024
vtaletojvi
<a href="http://canadian-pharmacyisale .com">cheapest place to buy viagra</a> how to buy viagra http://canadian-pharmacyisale.com
Коментарів: 94
AAtrorgoAssoge
Torsion bras de quelqu`un est comment poupe votre sang pousse contre les parois de vos arteres lorsque votre coeur determination pompe le sang. Arteres sont les tubes qui transportent perseverent ...
Коментарів: 64
htaletykbt
<a href="http://baymontelreno.com" ;>buy cialis in usa</a> order discount cialis online http://baymontelreno.com
Коментарів: 98
italetsizu
[url=http://usedrestaurantequipmentaz.co m]buy cialis daily online[/url] order cialis online canadian pharmacy http://usedrestaurantequipmentaz.com
Коментарів: 1024
btalettezc
<a href="http://canadian-pharmabuy.com ">pfizer viagra online</a> cheap price viagra http://canadian-pharmabuy.com
Коментарів: 94
lgkdfn
<a href=http://camadian-pharmacya.com>ch eap viagra us</a> buying viagra in australia online http://canadian-pharmacya.com
Коментарів: 136
htaletcmxw
<a href="http://missreplicawatches.com ">buy cialis cheap canada</a> cialis generic best price http://missreplicawatches.com
Коментарів: 98
rtaletdtaj
<a href="http://h-m-j.com">via gra cost per pill</a> order viagra online overnight http://h-m-j.com
Коментарів: 143

Архів


Ігор Михайлин "Подорож у прірву і назад"

Наталя Голованова, 27.02.2014 03:57

Шановні друзі!

Сьогодні в моєму блозі знову вельмашиновний гість - професор, викладач кафедри журналістики Харківського Національного університету ім. Каразіна, найпалкіший захисник української філології та літератури, невтомний відшукач і дослідник нашої національної ідентичності, нашої реальної історії Ігор Леонідович Михайлин.

Ігор Михайлин

ПОДОРОЖ У ПРІРВУ І НАЗАД

Ткаченко Г. П. І засурмив тертій ангел...: Роман /

Ганна Ткаченко : - Х. : Тім Пабліш Груп, 2012. - 200 с.

 

Про чорнобильську катастрофу в українській літературі написано чимало. Крім віршів багатьох поетів, які писалися відразу й згодом після аварії, найбільш відомі твори - це документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль» (1987), поема-мозаїка Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (1988), роман Володимира Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» (1988). У російській літературі найбільш прикметне явища - трагедія Володимира Губарєва «Саркофаг» (1986). У білоруській - книжка Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва» (1997), яку українською мовою переклала Оксана Забужко, давши творові (за погодженням з авторкою) назву «Чорнобиль: хроніка майбутнього» (1998).

З 1991 року Ліна Костенко як член експедиції по збереженню пам’яток чорнобильської культури бере участь у дослідженні катастрофи та її наслідків. У 2011 році в римському видавництві «Віелла» вийшла в світ її книжка «Зоря на імʼя Полин : пам’ятаючи про Чорнобиль». До книжки увійшли вірші Ліни Костенко, її кіносценарій «Чорнобиль : Тризна» в перекладах італійською, наукові праці українських та італійських дослідників Чорнобильської катастрофи. Книжка українських повістей про Чорнобиль Ліни Костенко перебуває все ще в процесі написання. На перешкоді до її завершення постає складність теми й безкінечне надходження нових матеріалів.

Напевне, несправедливо буде забути в цьому ряду й українську публіцистику, от хоча б статті Олеся Гончара «То звідки ж взялася «Звізда Полин» (1987) і Ліни Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» (2003), тим більше, що Ганна Ткаченко підхоплює головну інтенцію класиків - тлумачити Чорнобильську катастрофу в Біблійному контексті, у вселенському масштабі.

Чорнобиль увірвався болем у життя мільйонів українців. І сьогодні цей біль невтамований, про що й свідчить роман Ганни Ткаченко «І засурмив третій ангел...». Його назва виразно відсилає нас, читачів, до об’явлення Іоанна Богослова з його пророчими візіями людського майбутнього. Щоправда, людство завжди розуміло зміст передбачень тільки після настання події, але аж ніяк не перед нею. Після аварії багатьом прийшло в голову зазирнути до Біблії й прочитати в ній: «І третій ангел засурмив, - і з неба впала велика зоря, що палала, мов смолоскип, і впала на третину рік та водних джерел. А назва тієї зорі - Полин. І третина вод стала як полин, і багато людей померло від води, бо вона стала гіркою» (Об., 8: 10-11). Знавців осяяло: чорнобиль - це ж і є різновид полину. Ганна Ткаченко в епіграфі до роману цитує наведене місце з Біблії, даючи нам зрозуміти, про якого ангела йдеться в заголовку. Як і багато світових інтелектуалів, вона сприйняла Чорнобиль як катастрофу, яка ділить навпіл історію, якщо й не людства, то України, на «до» і «після» цієї події.

                                                                  р

У письменника є тільки один спосіб зображення історії - подання її через людські долі й характери. Ним і користується авторка. Спочатку не відразу стає зрозумілим, кого ж саме вона вибрала на роль головних героїв. Письменниця майстерно використала прийом затриманої експозиції. Такий прийом дуже любив і широко використовував Михайло Стельмах. Сутність його в тому, що зав’язка твору відсувається вглиб тексту. Твір починається не з неї, а з широкої репрезентації вільного плину життя. Якщо для роману про Чорнобиль зав’язкою, зрозуміло, є катастрофа на атомній електростанції, то Ганна Ткаченко переходить до опису цієї події, відвівши на експозицію приблизно п’яту частину тексту. І завдяки цьому досягає художньої переконливості.

Зрештою, в експозиції зображено лише один день до катастрофи - 25 квітня 1986 року. Перед нами проходять мешканці Прип’яті - «міста молодості і щастя», молоде подружжя Славка й Оксани. Славко - пожежник, народився на цілині в українській родині, служив у Москві в пожежних військах, за відмінну службу йому запропонували місце в чорнобильському загоні. Сюди ж за направленням після кулінарного технікуму приїхала Ксюша, бо вчилася відмінно й сама могла вибирати місце призначення. Тут вони познайомилися й закохалися, знайшли своє щастя, створили сімʼю, чекають на дитину.

Авторка майстерно використала прийом антитези. У місті Прип’яті щасливі не лише молодята, але й подружня пара літніх людей. Чоловік - офіцер у відставці, - обрав Прип’ять як місце наступного проживання. «Збиралися навіть судитися, щоб у відставці тут квартиру отримати!» - пригадує дружина. Головний для експозиції - концепт щастя, яке в топосі Чорнобиля виявляється досяжним не тільки для молоді, але й для будь-якої людини. Це очікування народжується з відчуття гармонійності світу, упевненості в завтрашньому дні. Герої почуваються тут цілком захищеними, забезпеченими: зарплати тут «північні», квартири чекати не довелося, природа навкруги незаймана.

У рідний край повернулися щойно з цілини Славкові батьки - Павло і Наталка. Вони мешкають поблизу Прип’яті в селі Липки. Увечері дружина доїть корову, чоловік збирається на риболовлю. Вони чекають на завтра гостей з міста: дочку й сина з невісткою, які повинні допомогти їм саджати картоплю.

У цей час Галочка, їхня донька, студентка столичного вишу, відвідує з дівчатами кіно, зустрічається з коханим Валерою й на його запрошення проводить ніч у його квартирі.

Журналістка Поліна (потім стане ясно, що це Павлова сестра) повернулася додому, прихопивши з редакції роботу. Її донька Оксана у цей вечір уперше в житті грала роль Джульєтти в шкільному театрі.

Тривожну ноту вносить епізод, у якому зображена нарада в Кримському обкому партії з приводу контролю за будівництвом кримської атомної станції. Тут уперше пролунав мотив ядерної небезпеки, але він був заглушений голосами високих партійних працівників, які запевнили аудиторію, що в Радянській країні неможливі ніякі масштабні аварії. На цій нараді знайомляться фізик-ядерник Марина Григорівна і турбініст Кирило Іванович. Між цими літніми людьми, незважаючи на їх поважний вік, спалахує кохання; відлітаючи до Москви вони домовляються про наступні зустрічі й будують плани на майбутнє. Цей епізод надзвичайно важливий у творі. Він виводить роман з побутового на офіційний, державний дискурс.

Авторка створює, на перший погляд, мозаїку. Читач не відразу «схоплює» родинні зв’язки між героями, тим більше, що й вона сама не поспішає подати про це відомості. Але в цілому картина 25 квітня сприймається як щасливе життя, у якому панують спокій і гармонія. Легко звинуватити письменницю в тому, що й у той час і в тому місці життя не виглядало таким веселково-безтурботним. Але тут справа в іншому. Хворій людині завжди здається, що до виявлення хвороби вона була щасливою. І хворому суспільству здається, що до виявлення хвороби воно було щасливим. Катастрофа виявила хворобу, поставила діагноз. Усе полетіло в прірву.

Події покотилися з карколомною швидкістю. Авторка знову «зіграла» на контрасті. У порівнянні з безподієвою експозицією, тепер події в творі завирували. Ми потрапляємо в операційний зал четвертого енергоблоку. Тут під керівництвом заступника головного інженера відбувається відімкнення реактора, під час якої електростанція повинна дати додаткову електроенергію, отриману на холостому ходу турбіни. Здійснити бажане не вдається, бо автоматично спрацьовують системи захисту. Тоді їх відключають. У результаті цього реактор, позбавлений охолодження, перегрівся й вибухнув.

Уночі Славка піднімають по тривозі гасити пожежу на четвертому блоці. Перший заповіт пожежника - знайти місце займання, щоб знати й усунути головну причину пожежі. Славко з помічником полізли в реактор. Тимчасом як пожежний загін намагається загасити пожежу водою, посилюючи пароутворення й смертоносні викиди. Фахівці стверджують, що робили «все правильно». Директор станції доповідає в Москву, що реактор цілий, і навіть обіцяє своїми силами ліквідувати аварію. Ще ніхто не розуміє, що сталася катастрофа. Дозиметри не розраховані на вимірювання такої потужної радіації, яка сталася внаслідок вибуху.

З Москви все-таки летить урядова комісія, до складу якої входить і Кирило Іванович. Голова комісії довго літає в гелікоптері над реактором, намагаючись зрозуміти, що сталося й визначити масштаби аварії. Прийняте рішення - гасити реактор піском. По тривозі підняті військові частини. Валерій - коханий Галочки - у складі вертолітного загону, який скидає мішки з піском у реактор. Але реактор перетворює цей пісок на радіоактивний пил. Цілковита розгубленість і незнання прийомів боротьби з лихом супроводжуються прагненням всіма засобами приховати масштабами катастрофи перед світом, а ще більше - перед своїм народом. Унаслідок цього кількість жертв зростає. Лікарні заповнюються враженими. Медперсонал падає з ніг, але його не вистачає. Місто Прип’ять евакуюють, але людям брешуть, що їх вивозять на три дні, і дозволяють взяти тільки найбільш необхідне. Мешканці міста виїздять неначе на пікнік.

Ксюша від сторонніх людей довідалася про аварію. Вона кидається до лікарні, куди привезені 28 пожежників, які в звичайний спосіб намагалися погасити вибухлий реактор. Кожен з цих пожежників і сам вже перетворився на джерело радіаційного забруднення, на реактор, як образно кажуть лікарі. Але розуміння цього немає. Вагітна Ксюша категорично вирішує бути з чоловіком. І коли 28 смертників перевозять до Москви, вона вирушає за ними.

Не випадково письменниця одну з героїнь зробила журналісткою. Журналісти в першу чергу повинні були б мати доступ до правдивої інформації та інформувати про небезпеку суспільство. На прикладі Поліни ми бачимо протилежне. Кілька разів колеги розповідають їй про зловісні чутки про масштабне лихо, але вона (як і багато типових радянських людей) хоче вірити тільки офіційній інформації. А вона якраз і не надходить. Суспільство занурене в цинізм і брехню. Виявляється, гасло: «Все на благо людини» - тільки ширма для прикриття антигуманної сутності радянської влади, яка не рахується насправді з людськими жертвами, кидає на реактор нові й нові хвилі ліквідаторів, експлуатуючи вихований радянською школою, журналістикою й літературою в молодого покоління патріотизм, ентузіазм, самовідданість.

На місці не можуть приймати ніяких рішень, усе треба погоджувати з Москвою. На зміну першій урядовій комісії прилетіла друга. У її складі Марина Григорівна. Зустрівшись з директором станції, найкращої в системі Міненерго Союзу, вона запитала його, чи правда, що він вимагав евакуації ще двадцять шостого вранці. «Просив, - відповів директор, - але мені сказали: чекати, поки не прилетять з Москви, вони вирішували, а не я. Всі боялися паніки. А я не наполягав, бо перед великим начальством свою думку при собі тримали. Так ми були привчені, бо інакше не тільки з роботою можна було розпрощатися, а й на довгий строк загриміти». Він і тепер винним себе не вважає. «Ви, вчені, більше винні, а про це ніхто й не говорить, - сказав він Марині Григорівні. - Якби тут стояла не така станція, а як за кордоном, то вона в аварійній ситуації склалася б і опустилася в підземну шахту».

Не потрібно говорити, що «І засурмив третій ангел...» - це роман-трагедія. Не тільки в сенсі трагічного естетичного пафосу, яким оповите розповідання, але й у сенсі драматургічної техніки побудови художнього матеріалу. Відбулася кульмінація, під якою можна розуміти Славкову смерть. Не перенесла катастрофи, не тільки громадської, але й родинної, сердечниця Наталка - померла під час евакуації села. Родина опинилася на грані винищення. А письменниця втяглася в повільну, розлогу, розгорнуту розв’язку.

У певному сенсі вона симетрична до експозиції. Але якщо експозиція описувала один день, то розв’язка розтягнута на двадцять років. У цій частині твору авторка використала переривчасту композицію. Події в окремих розділах перебувають на значній відстані одна від одної, авторка ненав’язливо позначає хронологію в репліках персонажів. Головний мотив заключної частини роману - виживання людини в постчорнобильному світі.

Павло ухилився від евакуації. Спочатку для того, щоб поховати Наталку в рідному селі, а потім залишився в ньому назавжди, віддавши перевагу життю під загрозами численних небезпек удома, аніж поневірянню на чужині. З часом він знаходить роботу на невеличкому тартаку (лісопильні). Виявляється весь ліс поділений у невідомий спосіб на різноманітні «господарства», які належать невідомим високим покровителям. Незважаючи на забрудненість іде заготівля лісу, впольовується дичина, розрізується на металобрухт техніка, з річки Прип’яті зникають цілі баржі. Зрозуміло, усе це вивозиться із зони і продається під виглядом звичайних матеріалів і продуктів. У закритій зоні відсутній урядовий контроль. Апріорно припускається, що населення з неї евакуйоване, а відтак, і господарську діяльність провадити нікому. На те, що в зоні живуть самосели, державним структурам краще не звертати уваги. І вони так і роблять. Тимчасом на людському горі, на відсутності обліку, на радянській безгосподарності нагріли руки спритні ділки.

Знахідка авторки - заключний розділ «Екскурсія по чорнобильській зоні», який займає мало не сорок сторінок, але не виглядає розтягнутим. Інтрига розділу в тому, що екскурсію проводить Павло для француженки мадам Рижин, яку супроводжує перекладачка. Він показав двом жінкам спустошене місто Прип’ять, порожні квартири, з яких викрадено з метою продажу сантехніку, меблі, радіатори опалення, з кількох ракурсів показано саркофаг, села, які за двадцять років, що минули після катастрофи, заросли лісовим молодняком. Але в процесі екскурсії Павло починає розуміти, що мадам Рижин щось забагато знає про зону. Коли ж при прощанні мадам зірвала парик і перетворилася на Марину Григорівну, то прощання переросло в нову зустріч. Старий запросив Марину в гості, адже їх єднало спільне дитинство, коли вони були сусідами. Обидва почувають потужну симпатію одне до одного, вони не проти поєднати долі, але кожен уявляє це лише в просторі свого життя: Марина кличе Павла до Москви, а той пропонує їй залишитися в Липках. У наслідок вони роз’їжджаються по домівках.

Павло відчуває обов’язок перед своїм родом. Ксюша зустріла чоловіка, який вислухав її сповідь. Він був афганцем, так само багато переніс випробувань. Але спільне життя в них не склалося. Ксюша виховує вже дванадцятилітнього сина - Славка. Галочка так само залишилася сама. Валерій від надмірних доз випромінювання помер, як і багато хто з ліквідаторів. Порятунок Галочка знайшла в монастирі, висвятившись в монахині й ставши ігуменею. Усім їм допомагає із своїх заробітків у зоні Павло. На Заході батьки відділяють дітей, як тільки вони закінчують середні школи, а в нашому житті утримують їх мало до пенсії.

Ця заключна частина роману й розбудована на засадах драматургічної техніки. Здебільшого це розділи-діалоги. Я думаю, що з Ганни Ткаченко вийшов би гарний драматург. Я вже зараз бачу три дії, на які можна було б розподілити матеріал роману з метою його інсценізації. Сподіваюся, уважний читач й сам зрозумів, про що йдеться з викладу змісту роману. Але в епічному творі таке щільне засилля діалогів навряд чи виправдане. Епічний твір передбачає переважно домінанту розповіді про події від третьої особи. Роблячи оповідачами свої героїв авторка, таким чином, передає їм частково свої безпосередні функції. Важко однозначно сказати, що це вада твору. Швидше за все, я вказую на цю однаку як прикмету поетики письменника Ганни Ткаченко.

У своїй сповіді перед випадковим подорожнім, якого, як і чоловіка-небіжчика звали Станіславом і який згодом став батьком її сина Станіслава, Ксюша на завершення мовить: «Навкруги неначе всі й говорять про ту страшну чорнобильську трагедію, а конкретно ніхто нічого не знає та і в газетах - одні загальні слова». За допомогою Ганни Ткаченко наші знання про трагедію побільшали, не тільки (і не стільки) в сенсі статистичних даних, скільки в сенсі загальнолюдських вимірів катастрофи, розуміння її наслідків, глибинного впливу на сучасне українське життя.

Недарма сурмив ангел. Він попереджав людство про небезпеку. Треба, щоб у ангела були помічники. Одним із них і є Ганна Ткаченко.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Автор "Журналісту України", зарубіжних видань, літератор.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS