Євромайдан: обережно, віруси!

У потужному інформаційному потоці останнього тижня раз по раз вигулькують інформаційні віруси.Непомітні на перший погляд, вони можуть завдати чималої шкоди - й не лише суто інформаційної.Як вони виникли - чи стихійно, а чи їх свідомо хтось запустив або підживлював, - це зараз не має значення. Рівч зараз в іншому: відстежувати ці віруси на майбутнє й припиняти їх поширювати.

Відрізнити їх дуже просто. Треба всього лише пам’ятати: далеко не всі українці стоять на євромайданах, не всі живуть у Києві та інших «майданних» містах. А отже, завдяки зусиллям влади чимало українців мають викривлені уявлення про те, що відбувається у столиці, та вірять будь-яким побрехенькам. Залишається єдине: час від часу ставити себе на їхнє місце й намагатися уявити, як вони сприймуть ту чи іншу інформацію от саме в такому, як є, викладенні.

Вірус перший. Особливо помітним був у перші дні Євромайдану - десь до кінця минулого тижня.Як показували протести «офіціозні» телеканали? Розповідали про Євромайдан у Києві,у Львові, дещо рідше - в Тернополі та Івано-Франківську, зовсім рідко в Чернівцяхабо Луцьку. І, ніби навмисне для контрасту - про протести в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Сімферополі тощо. (Принагідно хотілося б зауважити: особисто мені так і не доводилося ані бачити, ані чути жодної інформації про те, чи є євромайдани у великих, але не обласних містах. У Кременчуці або Білій Церкві, наприклад. У Кривому Розі, Дніпродзержинську - це же далі на схід. Чи не єдиним винятком, про який розповідали, стала Коломия.)

Так от, нібито, з того, що показували й про що розповідали, мало випливати: протести поширилися на всю Україну? Формально так і було.От тільки чисельність їхня в Галичині та на Сході була неспівмірною. Геть неспівмірною. Тож подана таким чином івнформація перетворювалася на свою протилежність: глядачі бачили, що, окрім Києва та Галичини, євромайдани не перетворилися на скільки-небудь помітне явище. А, радше, залишилися маргінальними.

Отут і затаївся вірус. Із телеекранів (і не лише з новин 5 каналу та «Тві», а й із «офіціозних» каналів), із інтернет-видань нам повсякчас розповідали: от у Львові перевізники відмовляються везти протестувальників на Київ. От автобуси зі Львова затримали в дорозі.От львів’яни на своєму Євромайдані записуються їхати до Києва, їхня кількість вимірюється тисячами, утворилася величезна черга.

Чи була ця інформація важливою?Так, поза всяким сумнівом - була.Чи треба було повідомляти про всі спроби перешкодити львів’янам їхати до столиці?Тут і суперечок бути не може.Чи варто було приділяти Львову більше уваги, ніж іншим містам?У тому й річ, що варто, бо місто Лева стало дуже потужним центром протестів.

Єдине, чого не варто було робити - то це приділяти Львову аж настільки більше уваги, щоб уся решта України губилася.Повідомляти лише про Львів, а чи навіть переважно про Львів, акцентуючи увагу на ньому й саме на ньому.Так, ніби довкола - пустеля, або ж ніби більше ніде жодних проблем не виникає.

Бо в результаті вийшло те, що чимало мешканців Сходу та Півдня, та й не надто політично активних киян, переконані: на Майдані Незалежності стоять не кияни, там - самі лише галичани. Активна, протестна Галичина та пропрезидентська решта України - таке враження могли винести з теленовин ті, хто не мав змоги дізнатися про Майдан із особистих, позамедійних джерел.

Коли стали розповідати про масовий протест студентів, ситуацію це не дуже врятувало.Адже студенти столичних вишів - далеко не лише кияни, чимало серед них і тих самих галичан.Оскільки до спроб інформаційно відокремити Галичину від решти країни, протиставити її решті країни влада вдавалася неодноразово, походження цього надмірного педалювання ситуації у Львовіна тлі ігнорування інших земель видається зрозумілим.І - так і пішло саме по собі.

І тут не можна не віддати належне недільним випусам, особливо інтерівським «Підсумкам тижня» від 1 грудня http://www.telekritika.ua/kontent/2013-12-03/88160.Географію акцій, про які повідомляли, було розширено.З «Подробиць тижня» глядачі дізналися, наприклад, про велелюдний Євромайдан у Кіровограді, про те, що водії машин, сигналячи, підтримують протестуальників.З’явилися увипусках репортажі з Полтави, з Миколаєва.Щоправда, так і залишаються білою плямою центри областей, прилеглих до Київської, - Вінниця, Житомир, Черкаси.

І, оскільки я вже завів мову про «Підсумки тижня» та прослався на статтю Ніколая Кузякіна, дозвольте маленький відступ. На екрані - кадри провокації біля будинку Адміністрації президента.Міліціянти терпляче все витримують, серед них є постраждалі.Чим усе завершилося? А от чим: «Наконец к пяти вечера ситуация в корне поменялась. В наступление перешли бойцы "Беркута".И снова используя слезоточивый газ и шумовые гранаты - оттеснили нападавших на соседние улицы.Где стычки продолжались еще некоторое время.С обеих сторон есть пострадавшие, данные уточняются».Це були слова Дмитра Анопченка, у кадрі була студія.Ще раз прочитайте цитату.Що з неї випливає?А те, що «Беркут» мав сутички лише з нападниками-провокаторами.Про криваву бійню, про те, що «Беркут» місив усіх без розбору, й навіть лікарів, - про це так і не було повідомлено.Власне, взагалі не було ані слова про те, що саме робив на Банковій «Беркут».Відтіснив, відштовхав - ото й усе.Це вже було навіть не замовчування, це було відверте дезінформування.

Що ж до нашого вірусу, то впевненості багатьох українців у тому, що Євромайдан улаштували переважно й в абсолютній більшості галичани, так досі й не було розвіяно.

Вірус другий. Після кривавих подій у ніч на 30 листопада десь пролунало розпачливо-гнівне: «Вони ж дітей били!» І пішло-поїхало: «Били дітей!», «Дітей били!». Інакше про ті події майже й не кажуть.

Прагнення підкреслити огидність, мерзотність того, що сталося?Намагання докричатися до совісті й честі влади?А тепер поміркуймо.На майдані були діти - так про це кажуть.Отже, неповнолітні, недієздатні або обмежено дієздатні особи.Яким, узагалі-то, заборонено займатися політично-агітаційною діяльністю.Які ще не набули належного досвіду й не можуть по-дорослому прорахувати наслідки своїх дій. Діти ж бо! Отже, хтось їх намовив?Хтось їх вивів на той Майдан?Хтось їх брутально використав?«Опозиція дітьми прикривається!» - так і тільки так міркуватимуть пересічні донечани, луганчани, сімферопольці.Бо звідки їм знати, що «діти» - то вданому разі слово в переносному, а не буквальному, значенні? І от 3 грудня Микола Азаров із парламентської трибуни заявив: лише один постраждалий був молодшим за 18 років - тож, мовляв, нема чого й галас піднімати. Хай це залишиться на його совісті - якщо вона все ж таки десь там є; річ у тім, що саме це «дітей били!» дало йому змогу вдатися до такого «виправдання».

І вірус третій. Після кривавої ночі на 30 листопада справедливо нарікали: нікого з опозиційних народних депутатів тієї ночі на Майдані не було. І одразу ж робили наступний логічний крок: мовляв, великою помилкою було те, що мітингувальники відмовлялися від партійних прапорів і партійного керування. Про цю нібито помилку протестувальників можна чути з екранів і дотепер: мовляв, без партійного керування - ніяк і нікуди, саме по собі суспільство беззахисне.

Тільки от чи таким уже логічним є цей висновок?Чи не містить він підміни понять?Адже хіба ж нардепи від опозиційних партій - це й є партійні прапори?За сумісництвом, мабуть?Хіба ж присутність на Майдані опозиційних нардепів та партійне керування ним - це одне й те саме?

Ні, зовсім ні. Адже нардепи ті могли б бути без прапорів і навіть - моторошно уявити! - не на сцені й не на трибуні, а серед інших, серед натовпу? Як казав в одному з ефірів 5 каналу Олесь Доній - велика йому пошана: опозиціонери мусять зняти з голів корони. Уявляєте собі: на Майдані сотні тисяч людей, і поміж ними, мов рівний серед рівних - Арсеній Яценюк? Та ці сотні тисяч людей потім би розповідали сотням своїх знайомих, а ті - сотням своїх знайомих: «Уявляєш, я був на Майдані, а поруч стояв Яценюк. Простий, без найменшої пихи, такий же, як усі ми - не те що ці регіонали!» Та це ж був би безпрограшний спосіб агітації - не потрібно було б ані вітіюватих (і тому дурнуватих) гасел та слоганів, ані спеціальних інформаційно-технологічних напрацювань! Це був би такий спосіб поширення інформації про себе, проти якого влада була б безсила.

Біда тільки, що опозиціонери так і не зняли корони.Вони не уявляють себе не на трибуні. Вони не уявляють себе рівними, «одними з»; вони не уявляють, що можуть іти разом із суспільством, а не вести його до чергових вершин та перемог. Варіанту горизонтальної, а не лише вертикальної, комунікації з суспільством вони, схоже, не розглядають.

І що ж?Лідери опозиції очолили Майдан. І дедалі частіше в репортажах чути: під команди чергового політика натовп повторює йповторює - до отупіння - одне й те саме. «Слава Україні!» - пафосно вигукує політик.«Героям слава!» - відповідає потужний хор голосів ізнизу. «Слава Україні!» - «Героям слава!» «Слава Україні!» - «Героям слава!» Десять разів поспіль, п’ятнадцять.Ані думки в тому ніякої, ані душі, ані серця.То чи тому політикові нема чого сказати? Він розучився просто розмовляти з громадянами, ніякого іншого способу,окрім «партія веде», вже не уявляє? А чи він навмисне дресує аудиторію, мов звірів у цирку?

3 листопада Національне радіо, як і завжди, вело репортаж із пленарного засідання Верховної Ради. Там було те саме: виходить на трибуну опозиціонер і починає: «Революція іде! Іде революція!» Мовляв, ховайся, Азарове, мерщій ховайся! А Азарова, до речі, так і не зняли...

Цей вірус перекладає провину з політиків на рядових протестувальників.Утовкмачує суспільству (свідомій, європейській, демократичній його частині!) переконання в його, суспільства, неповноцінності.В тому, що політики неодмінно мусять його, суспільство, вести за ручку.

Цих днів повсякчас чути: керівники та учасники Майдану мусять ретельно вивіряти, обмірковувати кожен свій крок, кожну свою дію, кожне своє слово. Аби не зашкодити.Те саме стосується й журналістів, і гостей телевізійних студій.