Останнє у блогах

Більше

Архів


Загублена книга чи народ?

Юрій Дорошенко, 07.08.2013 13:18

Зима. «Красний» базар у Макіївці, що на Донеччині. Вісімдесяті роки. Білий сніг ледь мете, готуючи землю до свята. Ми з мамою проходимо між кількома рядами різних товарів у куток, де продаються книжки. Дбайливо викладені та накриті тканиною. Ті, яких не знайдеш у книгарнях. Ті, на яких є попит. Їх нам відкривають, потайки від міліції. Придивляємося. На мій жах, замовленого мною до Нового року, «під ялинку»,  «Острова скарбів» Стівенсона немає. Що ж, розчаровано відходимо... Аж тут до нас наближається похмурий чоловік у «півнику», відкриває поли пальта, а там, у спеціально прироблених кишеньках, вставлений цілий скарб: «Пригоди Шерлока Холмса», романи Жуля Верна, «Сімнадцять миттєвостей весни» Юліана Семенова та багато іншого. О, неймовірна радість - похмурий чоловік-книгарня, сторожко озираючи навкруги, витягає і «Острів скарбів», якогось ташкентського видавництва. Видно, вкрадена ще з друкарні, а може, в Узбецькій радянській республіці не читають книжок? Ціна, як пригадую, космічна - 25 карбованців, при зарплаті моєї мами на Харцизькому трубному заводі в 120-150! Тому я малим мав право лише двічі на рік замовити такий царський подарунок - на свій день народження та Новий рік. Більше контрабандних «раритетів» мама не могла дозволити. Як, власне, і багато тодішніх родин.

Пригадує цю історію завжди, коли проходжу столичним книжковим ринком «Петрівка», де часто на землі звалені, - за символічні десятку, дві, - цілі стоси того, за що так дорого платили та що приносило так багато радості, зокрема, й мені. Нині ці похмурі піраміди з книг є пам’ятками падіння попиту на книгу. Вони покинуті та одинокі безпорадно лежать на букіністичних завалах, очікуючи на нового господаря. Мабуть, такими сумними бувають лише покинуті собаки зі знаменитою неймовірною тугою в очах.

Ще одна картина з мого дитинства: книгарня в селищі Нижня Кринка, де я народився. Високі стелі, полиці, догори заповнені книжками. Запах. Таємничий. Неповторний. Зараз так в книгарнях чомусь не пахне. Чи папір не той, чи фарби? На майже 20 тисяч населення у нашому селищі, чи, як любив писати Володимир Сосюра, «посьолку», було два пристойних книжкових магазини та ще й кіоск «Союздруку», де я вже пізніше купував журнали «Україна», «Пам’ятки України», «Вітчизна». За два десятки років Незалежності Україні там не залишилося ні книгарень, ні кіоску. Хвалити Бога, ще діє бібліотека. Яка не оновлюється роками. А як може бути інакше, коли в країні книжки за бюджетною програмою «Українська книга» видаються накладами в середньому тисяча примірників, а бібліотек 40 тисяч?

Упав попит чи пропозиція, питається? Найстрашніше, що - попит! Українці масово перестали читати. Звісно, що за «Совка» великі бібліотеки були не завжди у тих, хто їх читав. Багатотомні передплатні видання, отримані за макулатуру чи  профспілковим каналом, часто були лише елементами декору. Мати на всю стіну книжкові полиці - було символом достатку та престижу. Щось на зразок килимів на стінах і кришталю в серванті. Якщо вибирати між таким формальним споживанням книжок і реальним, то, як на мене, краще такий, міщанський, ніж нинішній - ніякий.

Навіть у лихі дев’яності, можливо, ще за інерцією люди рятувалися від карколомних змін і таких же невідворотних економічних проблем читанням вчорашнього «самвидаву», що став загальнодоступним, різного іноземного чтива, яке прорвало кордони струхнявілого Радянського Союзу. Заморські мильні опери та щотижневий Кашпіровський із Чумаком тоді ще не встигли задушити книгу. Багато домогосподарок, - на той час ще молодиць, - вмить забили полиці безкінечними «Анжеліками», а тепер постаріли та зщулені приносять їх у букініст і щиро дивуються, що ціна цих видань дорівнює макулатурі.  

 Що ж насправді відбувається нині? За деякими соціологічними даними, кожен четвертий наш співгромадянин не буре до рук книги! Інші дослідники кажуть - 51 відсоток українців не читають книжок узагалі!

Уже скептично сприймається фраза про те, що «Найкращий подарунок - це книга!». В Україні неефективна політика підтримки книговидання та повністю відсутня - з популяризації книгочитання.  

Нарікання на прогрес, те, що Інтерент і телебачення остаточно доконали книгу, безпідставні. Європейці, які набагато більш «просунуті» у новітніх технологіях, усе ж не полишають книгу. Наприклад, у польських соцмережах існують десятки груп любителів книг. Це не зібрання, де видавці тупо рекламують свою друковану продукцію. Це місце в світовій павутині, де збираються люди, переважно молоді, і свідчать: читати - це престижно, це, зрештою, цікаво. Ти не є відірваним від життя бовдуром, якщо в руках тримаєш книгу. Навпаки - час і твоєму сусідові-нечитайлові, щоб виглядати сучасно, опанувати хоча б одну-дві книги.

Нещодавно познайомився з цікавим соціологічним дослідженням, проведеним з 27 лютого по 11 березня фірмою «Research & Branding Group» (опитали 2178 дорослих українців в усіх областях України, АР Крим, Києві та Севастополі). За його даними, 50,9% опитаних українців не читають книжок, 48,7% - читають, 0,4% опитаних не змогли відповісти. Цікаво, що 29,8% громадян читають кілька разів на місяць, 26,5% - кілька разів на тиждень, 17,7% - майже щодня, 21,5% читають кілька разів на рік та 2,3% - рідше, ніж раз на рік. Водночас 36,3% респондентів читають історичні твори, 34,3% - детективи, 26,2% - віддають перевагу любовним романам. Дані невтішні, що казати.

Тепер подивимося, яка ситуація у заможних цивілізованих європейських країнах. За даними Eurostat, найбільше читають наші союзники за гетьмана Івана Мазепи шведи - майже 84 % принаймні одну книгу на рік. За ними карта читання в Європі виглядає так: у Фінляндії -79,5 %, Чехі - 78,5 %, Естонії - 74,3 %, Австрії -74,3 %, Словаччині -73,5  %, Данії -73,0 %, Латвії -71,5 %, Литві - 66,0 % та інші. Виглядає так, що читання також є певним європейським стандартом, до якого Україні треба прагнути. Ось на кого треба рівнятися - на союзників шведів!  

Певно, українська проблема полягає ще й у тому, що державна радянська установка: читати (бо без цього ти нічого не досягнеш у житті) пропала, а естетично-інтелектуальна європейська культура читання в українському суспільстві так і не з’явилася. Щоб це зрозуміти, варто поглянути на контингент відвідувачів книжкових ярмарків - це переважно людини пенсійного та передпенсійного віку (так би мовити, стара гвардія) і молодь, традиційно - студентство. До прикладу, якщо в Німеччині бестселер розходиться накладом в мільйон примірників, то в Україні, якщо продасться 30 тисяч, то й добре, уже успіх.

Для чого ж справді читати? Погляньте на так званих «успішних» людей України, вони такі ж далекі від книги, як місяць від землі. Коли ви бачили політичних лідерів і бізнесменів із книжкою у руках, бодай для піару? Телебачення та інтернет переповнені світлинами: на стадіоні з друзями, у церкві для показухи, у дорогому закритому клубі для душі - будь ласка. Чи можете собі уявити, щоб журналістка Катя Осадча зі «Світськими хроніками» завітала у якусь гламурну бібліотеку і там ставила «золотій молоді» запитання, чому вони читають  ту чи ту книгу? Фантастика - скажете. Отож!

Авторитетами українського суспільства є бізнесмени, політики, футболісти замість письменників, художників, музикантів. Перших пропагують, їхню думку подають у медіа, як авторитетну, а других просто не помічають. Часом деградація суспільної свідомості, спотворена медіа, а особливо телебаченням, сягає меж. Днями на найбільшому телеканалі України хвилин десять (у пройм-таймі!) транслювали інтерв’ю, кого б ви видумали? Анатолія Онопрієнка! Маніяка-вбивцю, який замордував більше півсотні людей і тепер відбуває довічне ув’язнення. Не знаю, яку інтелектуальну думку хотіли на телеканалі, щоб доніс до глядачів згаданий вурдалака...

Утопічне дитяче «хочу бути космонавтом» нині замінено не менш абсурдним «хочу бути олігархом». Середній клас, який і повинен бути основним читачем, ледь жевріє, а інтелігенція взагалі послідовно знищується копійчаними зарплатнями та умовними гонорарами.      

Хіба можливий розвиток людини та нації без книги? Книга та людина. Хто творець, а хто творіння? Над цим давно розважують багато першорядних мислителів. Феномен стосу списаного паперу, скріпленого докупи та взятого в цупку обгортку. Думається, в контексті розвитку людства питання первинності не таке й однозначне. Хіба не формується справжня особистість під впливом книги, хіба не живуть у нас (часто навіть підсвідомо) сотні героїв колись прочитаних книг, хіба ми діємо в житті, виходячи лише з власного досвіду, чи не відштовхуємося від прочитаного? І хіба не можна змалювати портрет людини, оглянувши його приватну бібліотеку?

Чим би була Європа без «Біблії»? Хіба не творять книги цілі народи? Ось скажімо: євреї - народ книги. А хіба не стверджував ще Віктор Петров (Домонтович), що «Кобзар» Тараса Шевченка - це не книга про народ, а книга українського народу? І чому тоді ми зреклися того, що також є народом книги. Дурніші? Ледащі? Чи може комусь вигідно, щоб українці увійшли у висококонкурентне, глобалізоване третє тисячоліття темною та неосвіченою ватагою, яку легко напічкати непретензійним інформаційним напівфабрикатом? Це питання без відповідей.

Проблема україномовної книги в Україні взагалі волає до держави - порятуйте! І цей голос два десятка років розбивається об ізольовані стіни чиновницьких кабінетів. За даними 2010 року Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (спираючись на опосередковані відомості щодо обсягів поставок в Україну російської друкованої продукції, накопичені за 18 років), серед усіх книг, які протягом року надходять на український ринок, лише 13 % україномовні, а 87 %  -  російською мовою. Такі тепер традиції Пересопницького Євангелія, Острозької Біблії, видань Івана Федорова.

Ми пишаємося, що наші провідники, зокрема такі, як князь Ярослав Мудрий, митрополити Петро Могила, Димитрій Ростовський (Туптало), гетьмани Іван Мазепа та Кирило Розумовський були залюблені у друковане слово, мали унікальні на цілу Європу книгозбірні. Нині усюди до безтями замусолили цитату чужинця Павла Алепського про те, що у Середньовіччі він із подорожніми помітили в українців «прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковних співів».

То було давно, хоч і правда. Колись гетьмани знали по декілька іноземних мов. Нині все навпаки. Позаяк, Алепський міг би лише розвести руки від загальної і в першу чергу владної нехоті до читання в Україні.

У ХХІ сторіччі, дивлячись на українських урядовців, із неприхованою заздрістю нам залишається розділяти захоплення письменника Габріеля Гарсія Маркеса колишнім президентом Колумбії Белісаріо Бетанкуром. Нагадаю, що писав літератор про президента з  нагоди ювілею: «Переплутавши часовий пояс, я зателефонував у президентський палац о третій годині ночі. Недоречність вчинку ще більше занепокоїла мене, коли я почув у слухавці особисто президента республіки. «Не хвилюйтеся, - сказав він мені своїм архієрейським тоном. - На моїй складній роботі немає іншого часу, щоб почитати вірші. Цим був зайнятий президент Белісаріо Бетанкур на світанку: він перечитував математичні вірші Педро Салінаса, поки не принесли газети, щоб засмутити його новий день фантазіями реального життя».  Чи настане той час, коли черговий Президент України в своєму палаці на Банковій читатиме вночі вірші Дмитра Павличка, Ліни Костенко чи Сергія Жадана? Можливо, нашим верховним очільникам вічно буде горілка розрадою, заглядання у вулики та фетишизація прядку  - захопленням, біганням по пнях - розвагою, а у всіх випадках: набивання народних грошей у власні кишені - сенсом життя?

Газета "Літературна Україна", 1 серпня 2013 р.        


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Журналіст.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS