Колеги з UMH, може поборемося?

Читаю на Фейсбуці разпачливі міркування деяких працівників проданого Курченкові (де факто «сім’ї») голдингу UMH. Головні думки зводяться до того, що стане все погано. Коли  стане, то «я піду геть з роботи».

Мене в цій ситуації  дивує, що журналісти вживають слова «ой-йой-йой, ай-яй-яй».  Але не ставлять питання: «що робити?».  Що робити, щоб не допустити знищення своїх видань? Що робити, щоб зберегти свої робочі місця і цивілізовані  принципи редакційної політики? Що робити, щоб змусити нових власників рахуватися із собою? Коли я висловив такі міркування на тому ж Фейсбуці, то почув у відповідь від однієї колеги, що глупо за нинішніх обставин боротися.

Мені тут же  згадався випадок на прес-конференції, яку я давав у Кременчуку  минулого тижня. Там місцевий журналіст виголосив   тривалий монолог-питання, який зводився до того, що нас використовували, використовують і будуть використовувати і що тут медіа-профспілка може зробити? Я почав відповідати. Він мене перервав  і знову видав монолог, що нічого змінити неможливо.

Він точно нічого не змінить. Бо він заздалегідь погодився з тим, що його будуть використовувати.

В усіх справах важлива філософія. Я вирішую, що я не хочу бути служником -  починаю шукати інструменти як стати владою, четвертою. Та коли я згоден  служити, хоча мені це і не подобається, то  жодна профспілка, жодні інструменти мені не  допоможуть.  

Так і в цій ситуації. Якщо журналісти UMH погодяться, що все погано, безнадійно,  боротися не варто, то вони програють апріорі. Звісно, їх заспокоюють, що попередній  власник Борис Ложкін і новий власний власник Сергій Курченко підпишуть якийсь меморандум, який гарантуватиме права журналістів. Думаю, у вагу цього меморандуму журналісти вірять не більше, ніж у вагу туалетного  паперу.

Хочу нагадати, що, хоча і обмежено, але свобода слова в Україні збереглася в тому числі і завдяки професійній солідарності. Згадайте журналістську революцію 2004 року, яка передувала помаранчевій революції. Згадайте наші спільні протести проти спроб запровадити «закон про наклеп». Згадайте як заметушився міністр внутрішніх справ і провладні політики, коли ми виступили на захист колег Влада Соделя і Ольги Сніцарчук. В усіх цих випадках ми змусили можновладців рахуватися із собою.

Чому б і нині працівникам UMH не поборотися за свої права? Чому б не створити медіа-профспілку у себе в конторі? Навіть без втручання  київського офісу профспілки   закон дає членам профспілки значні права і можливість захищатися від брутального порушення цих прав. Ну а якщо ще й підключиться апарат профспілки, то ми тим більше  можемо змусити власників поводитися чемно і поважати нас.

Але чомусь у мене скепсис. Мені здається, що колеги наступлять на вже відомі  граблі. Вони дочекаються, коли новий власник виявить себе. Хтось піде. А хтось зненацька кинеться створювати осередок профспілки. Але буде вже пізно. Бо дії будуть спонтанними. Журналісти  діятимуть не на випередження, а лише реактивно - реагуватимуть на кроки власників. І програють. Хоча цього можна уникнути.

Колеги! Дуже вас прошу: переконайте мене, що я помиляюся. Я так охоче визнаю цю свою помилку, як досі жодну іншу не визнавав.