Останнє у блогах

Більше

Архів


UMH та інші

Діана Дуцик, 21.06.2013 13:03

Про «бізнес»  (лапки обов’язкові!)

Роман Шрайк правий - новина очікувана, усі її знали до того, як... Усі це обговорювали. Продаж UMH - це ще один пазл у картину нового медіаландшафту, який почав вимальовуватися після продажу «Інтера». Хоча ні, набагато раніше - якщо співставити деякі факти...

Не знаю, чи була спеціальна медіастратегія у тих, хто прийшов до влади у 2010-му. Але якраз у той період почав активно переформатовуватися медіапростір. Спочатку відбулася «зачистка» в холдингу Коломойського (найяскравіший приклад - «Газета по-киевски» припинила вихід у 2011, також закрили й інші друковані проекти холдингу), закрилися ще деякі інші друковані проекти, які не входили у великі медіагрупи. Тоді усі пояснювали це економічними причинами (вони безперечно були - ці причини, але й сьогодні вони залишаються, бо на ринку реклами не побільшало,) і думали, що друкованих медіа буде меншати. Натомість минуло не так багато часу і з’являються нові друковані проекти (йдеться про проекти Гужви, а також ті, які ніби-то належать Арбузову) з новою «місію». І яка тут економіка?

Паралельно міняються власники крупних медіагруп - почали з Хорошковського, тепер ось Ложкін. Так багато змін лише за якихось два-три роки.

Напевне, наступним мав би бути Порошенко з його 5 каналом, а далі Коломойський (якщо все міряти близькістю до нової групи впливу Януковича) - хоча хтозна, може, тактика «жовтих новин» допоможе вберегти йому «1+1», бо канал давно перестав визначати політичний порядок денний.

Отже, якщо підбити «грубі» підсумки (без деталізованого аналізу) - основний загальнонаціональний медіаринок (бо в регіонах ситуація строкатішаJ) сьогодні ділять між собою групи Пінчука, Коломойського, Ахметова, Фірташа-Льовочкіна і умовна група під назвою «Сім’я» (медіаактиви Арбузова і тепер уже Курченка, а дехто вважає, що і Гужви). Усі лояльні до влади (хіба з окремими нюансами). Поки що ще не всі повною мірою проявили свій політичний характер у медіа, так би мовити. Невідомо, як одразу його проявить Курченко. Проте... Проте вибори стрімко наближаються.

А що у цій ситуації робити журналістам?

Простір свободи стискається, як шагренева шкіра. Політична журналістика ледь жевріє. Михайло Вейсберг, навчений великим досвідом, написав цікаву колонку, суть якої можна передати кількома словами - працювати далі, поки це можливо, бо це потрібно людям, які читають (слухають, дивляться). Для мене особисто ключовим у цьому є якраз оте «поки можливо». Кожен сам для себе визначає межу можливого, яку він ніколи не переступить. Але практика показує, що в медіа, власники яких переслідують у першу чергу політичну чи іміджеві мету, час визначатися (рано чи пізно) приходить все одно. І цей вибір завжди буває дуже болісним, бо нормальних робочих місць на ринку майже не залишилось.

Очевидно, це і є однією із причин того, що частина нинішніх відомих журналістів мріють стати як мінімум прес-секретарями при впливових особах, а як максимум - самим іти в політику. Ніяким чином не засуджую такий вибір, оскільки це природно - якщо людина не може себе вповні реалізувати в одному середовищі, вона обирає інше середовище. Але це якраз той випадок, коли за професію боляче... Бо хтось має залишатися Журналістом і принаймні намагатися зберігати якість професії (як би це романтично у наш цинічний час не звучало).  Саме тому поважаю позицію Юлії МакГаффі та Віталія Сича, які прийняли рішення поки що продовжувати свою роботу.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Виконавчий директор ГО "Телекритика"


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS