Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

Ольга
Чітко виписано суть примітивних кадрів, що мелькали (ють) по телевізору під назвою "Свати". Ніколи не мала ...
Коментарів: 7
Система Оптимизации Трения AG, органометаллокерамика СОТ AG , нанокатализаторы СОТ AG. http://www.agnet.ru/
http://www.agnet.ru/ Система Оптимизации Трения AG, органометаллокерамик а СОТ AG , нанокатализаторы СОТ AG. http://www.agnet.ru/ Система ...
Коментарів: 60
Система Оптимизации Трения AG, органометаллокерамика СОТ AG , нанокатализаторы СОТ AG. http://www.agnet.ru/
http://www.agnet.ru/ Система Оптимизации Трения AG, органометаллокерамик а СОТ AG , нанокатализаторы СОТ AG. http://www.agnet.ru/ Система ...
Коментарів: 2
Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных?
http://w.w/ Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных? Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных? ...
Коментарів: 5
Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных?
http://w.w/ Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных? [url=http://w.w/]Здра вствуйте! Вас интересуют клиентские ...
Коментарів: 2
Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных? Ответ на Email: prodawez1@mail.de
http://w.w Здравствуйте! Вас интересуют клиентские базы данных? Ответ на Email: prodawez1@mail.de [url=http://w.w]Зд авствуйте! Вас интересуют ...
Коментарів: 5
Клиентские базы данных!!! Узнайте подробнее Whatsapp: +79139230330 Viber: +79139230330 Telegram: +79139230330 IMO: +79139230330 Email: prodawez@mail.de WWW: http://suo.im/h3Nm2 Телефон: +79139230330
http://w.w/ Клиентские базы данных!!! Узнайте подробнее Whatsapp: +79139230330 Viber: +79139230330 Telegram: +79139230330 IMO: +79139230330 Email: prodawez@mail.de WWW: ...
Коментарів: 60
Клиентские базы данных!!! Узнайте подробнее Whatsapp: +79139230330 Viber: +79139230330 Telegram: +79139230330 IMO: +79139230330 Email: prodawez@mail.de WWW: http://suo.im/h3Nm2 Телефон: +79139230330
http://w.w/ Клиентские базы данных!!! Узнайте подробнее Whatsapp: +79139230330 Viber: +79139230330 Telegram: +79139230330 IMO: +79139230330 Email: prodawez@mail.de WWW: ...
Коментарів: 5
Ярослав
Браво !
Коментарів: 1
Rita
say thanks to so a lot for your website it assists a great deal. Recommended Internet page - simply click the up coming post - Click That Link - click the next site - relevant website - my company ...
Коментарів: 10

Архів


Університет - вічний і незнищенний

Наталя Голованова, 21.05.2013 11:27

бесіда Дар’ї Назаренко з Ігорем Михайлиним

 

Магістр Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Дар’я Назаренко у магістерській роботі досліджує світоглядну публіцистику знаменитого англійського філософа єврейського походження Зиґмунда Баумана. У переддень захисту роботи вона взяла інтерв’ю в доктора філологічних наук, професора кафедри журналістики Ігоря Михайлина з приводу розглянутих у магістерському дослідженні проблем.

нр

Дар’я Назаренко

Д. Н. На викладацькій факультетській конференції цього року доцент Т. В. Казакова виступила з доповіддю, в якій проаналізувала ідею Зиґмунда Баумана щодо університетів. Ця ідея полягає в тому, що університет - це феномен вчорашнього дня. Тетяна Володимирівна показує, що цілком згодна з ідеєю З. Баумана, а яка Ваша думка з цього приводу?

І. М. «Університет - феномен учорашнього дня» - це метафора. Світ не може жити без університетів. Пізнавати світ для людини - то іманентна її властивість, ознака людини. З цієї одвічної функції - пізнавати світ - виник (для її якнайкращого забезпечення) соціальний інститут університету (освіти). Університет вічний і незнищенний, як вічне й незнищенне прагнення людини знати світ, розуміти себе в світі, знати як збудований Всесвіт і атом. І т. д.

Мені здається, що З. Бауман, швидше, залякує людство, аніж змальовує реальну загрозу. Його ідея полягає в тому, що університет як навчальна структура сьогодні, нібито, не встигає за розвитком науки, який дедалі прискорюється. Отже, університет через деякий час просто стане неспроможний надавати споживачам сучасний рівень знань. Я ж виходжу з того, що знання не існують окремо від університету, а виробляються в ньому самому. Єдність дослідження й навчання - це іманентна ознака університету. В університеті професор не зв’язаний залізними лещатами програми курсу, він може прийти на лекцію й розпочати її словами: «Учора я завершив програму досліджень, які провадив останнім часом, і отримав такі результати, з якими вважаю за необхідне вас познайомити». У мемуарах про О. О. Потебню раз у раз натрапляємо на такі свідчення: він у вигляді лекцій читав студентам нові фрагменти з книжок, які саме тоді писав. Університет не може відстати від науки, бо він сам її створює. В університетах провадиться левина частка сучасних досліджень. Це гарантія того, що студентам надається новітня концепція матеріалу, яка негайно потрапляє з сфери досліджень у сферу навчання. І ще: де ж, за З. Бауманом, братимуть учні знання, якщо збанкрутують університети, у яких інших структурах? Насправді я не думаю, що З. Бауман може уявити собі світ (людство) без університетів.

Крім того, застосовувати світові оцінки до української освіти некоректно. Наша ситуація настільки відрізняється від світової в гірший бік, що З. Бауман пише не про нас. Наша ситуація визначається ось чим. У кожному суспільстві є невелика кількість людей, наділених отим інстинктом пізнання. За староіндійською версією розподілу суспільства на касти, умовно кажучи, це брахмани. Вони й повинні складати головний контингент в університетах. Але ми в Україні поставлені в такі умови, що мусимо вчити всіх, у тому числі шудрів. Вони засадничо не потребують освіти, їхня роль - служити, йти за іншими, а ми хочемо навчити їх вести за собою. Університети заповнені невмотивованими до навчання студентами. Раніше їх була безумовна меншість; і вони не визначали загальної ситуації в освіті. А тепер їх більшість; і вони істотно впливають на рівень навчального процесу. Звідси прагнення батьків, які хочуть дати своїй дитині гарну освіту, відокремити її (дитину) й відправити до елітарного навчального закладу, де вона не буде в оточенні шудрів.

Ми зараз переживаємо етап, коли ці нездібні до навчання особи отримали дипломи й захотіли стати кандидатами й докторами. Природних даних і нахилів вони до цього не мають, але мають пекучу потребу здійснитися в суспільстві, зайняти в ньому якесь поважне місце. Існує уявлення, що за певних обставин це можливе. Одна така претендентка на запитання, як же вона буде писати дисертацію, не маючи ні потрібних знань, ні умінь, відповіла здивовано на таке наївне нерозуміння ситуації: «Как все!» Тому є цілі галузі науки, де процвітає плагіат, торгівля дисертаціями; про це відкрито говорять у наукових колах і навіть пишуть у паперових та електронних органах масової інформації; а втім, без видимого наслідку для фігурантів і самої науки.

Українська освіта не фінансується. У нас не виділяються кошти на наукові дослідження, не закуповується для них нове обладнання, зарплата науково-педагогічних кадрів в університетах така, що ці кадри розбігаються з України. Але там, куди вони потрапляють, вони рухають уперед науку. Засадничо українська освіта високо цінується в світі. Легенда про її недосконалість - це неправда. Погано те, що місце втікачів займають новоявлені псевдовчені, які вже починають продукувати таких, як і самі, шахраїв у науці.

Д. Н. У своїй книзі «Журналістська освіта і наука» Ви говорите про місію університету в сучасному світі. Пов’язуючи це з журналістикою, зокрема, ви кажете, що «журналістика спрямована на примітивізацію, дилетантизацію та дебілізацію людства», а освіта, в свою чергу, на його порятунок від цього. (С. 23) Прокоментуйте, будь ласка, цей момент.

І. М. Це місце в достатній мірі прокоментоване в підручнику. Мені незручно повторно давати пояснення. Але якщо Ви просите, то річ тут от у чому. Журналістика тривалий час залишалася елітарним читанням. Лише наприкінці ХІХ століття вона набула статусу «організацій масової інформації». На той час вже сталося «повстання мас» (за Х. Ортегою-і-Гасетом); відтак відбулося розшарування паперової продукції: книжка - для еліти; журналістика - для маси. Журналістика раптом із збиткової галузі виробництва перетворилася на прибуткову, бо кількість її споживачів у цей час надзвичайно збільшилася. Проте маса потребувала не знань (див. попередній пункт), а розваг. Журналістика рушила до розважалівки. І зараз вона в цілому дуже погано інформує і дуже гарно розважає. На щастя, такою стала не вся журналістика, залишилися якісні інформаційні газети й журнали, освітні програми й телевізійні канали. Журналістика була і є способом пізнання людиною світу. У неї функція - споріднена з університетом. Тому у виконанні цієї функції пізнання людство має бути врятоване від жовтої журналістики університетом.

Д. Н. У зв’язку з вашим висловлюванням виникає питання - наскільки оці самі журналісти, які дебілізують людство, є доречними в університеті? Чи не дебілізує їх сама університетська освіта? Бо журналістів навчають в університетах, але вони, як ми бачимо, не завжди поглинають ідеї Просвітництва. Чому вони, закінчивши університет, «дебілізують» суспільство? І чому саме освітяни стають у цій ситуації порятунком?

І. М. Творець масової преси Дж. Пулітцер, який не мав вищої освіти, а був геніальним самоуком, стояв біля заснування першого потужного освітнього центру з журналістики - факультету журналістики Колумбійського університету в Нью-Йорку. Він вважав, що в журналістиці працюють дилетанти. Університети повинні надати журналістиці високоосвічених фахівців. Лише університет може забезпечити (найлегшим шляхом) формування людської особистості. Ситуація в українській журналістиці вимірюється тим, що 1) журналістська галузь захоплена дилетантами, це сталося на початку 1990-х років, коли відбулося вибухове розширення сфери журналістики; ці люди захопили керівні посади й сьогодні дуже ревниво ставляться до випускників університетів, не допускаючи їх у професію; 2) журналістська освіта в Україні надзвичайно молода, страшенно погано фінансується, звідки суцільні втрати на рівні технологічної підготовки журналіста, тобто того рівня, з якого йому доводиться починати старт. Молодому журналістові не дадуть вести відразу авторську програму, йому вручать камеру й відправлять знімати новинарні сюжети. І тут з’ясується, що він цю камеру бачить уперше. А відтак, розпочнеться регіт: чому ж тебе вчили п’ять років в університеті? Через брак техніки, слабке фінансування університети змушені розробити іншу парадигму підготовки журналіста - готувати його до публіцистичної праці. Це зрозуміло? Бо до репортерської ми його підготувати не можемо. Та публіцистом він зможе стати в зрілому віці, а раніше має пройти низку нижчих професійних щаблів. І от тут виявляється, що він недостатньо підготовлений до професійної діяльності. Але засадничо сказати, що журналісти зайві в університеті, - це неправильно й несправедливо.

Журналісти «дебілізують суспільство», бо залежать не тільки від своєї університетської освіти, але й від становища в самій професії, від потягу власників до максимальних прибутків. У професії панує «рейтинговий менталітет», який зобов’язує журналіста зловживати й свободою слова, і віддавати перевагу розвагам, і починати новинарний випуск з повідомлень про кримінальні злочини, і робити ще багато прикметних для сучасної журналістики речей.

Освітяни повинні не йти за практикою, а пропонувати академічний рівень розуміння професійних журналістських проблем. Вони повинні навчати майбутнього журналіста, як уникнути професійних небезпек, показати, що це саме негативні явища, які не визначають сутність журналістики, а є відхиленням від її нормального стану. Формула: «Журналістика покликана служити суспільству правдою» - універсальна, міжнародна, позачасова. Якщо журналістика не буде виконувати цю функцію правди, то вона нікому не буде потрібна. Цьому й навчають майбутніх журналістів в університетах.

ь

Ігор Михайлин

Д. Н. Крім того, у бажаючих пов’язати своє життя з журналістикою є можливість закінчити так звані «інтенсивні курси журналістики», але абітурієнти йдуть в університет. Як Ви гадаєте, чому ?

І. М. На мій погляд, тут справа не в тому, як я гадаю, а в тому, чому такі рішення ухвалюють абітурієнти та їхні батьки. Я регулярно проводжу соціологічні опитування студентів різних курсів. В анкетах є запитання й про мотиви обрання журналістської освіти і про мотиви обрання нашого університету. Мене не перестають дивувати формули, які наполегливо й стабільно пропонують студенти; вони йдуть у професію, щоб служити суспільству, розповідати людям правду, зробити світ хоч трішечки кращим. Щодо обрання Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, то тут вказують найчастіше на його авторитет, культурне значення самого міста Харкова в українській історії.

Студенти чітко розуміють, що «інтенсивні курси» можуть навчити тільки певних ужиткових прийомів, але знання про них вони отримають і в університеті. Крім того, університет дасть ще багато особистіснотвірних знань, які будуть надалі потрібні для сталого перебування в професії. З курсів розпочалася журналістська освіта, коли виникли щоденні масові газети, які потребували величезної кількості матеріалу. Тоді кожна редакція вирішила: а ми ж можемо самі підготувати для себе загін репортерів. І така підготовка розпочалася. Перші курси виникли в 1860-70-ті роки в США. Але потім журналістська освіта впевнено рушила в університети. Курси гарні для осіб, які вже мають вищу освіту з якогось іншого освітнього напрямку, у цьому випадку отримати короткочасну «натаску» на журналістику корисно.

Д. Н. У своїй книзі в наводите вислів одного з журналістів про те, що «...в університеті нічого робити 5 років. Досить і трьох. Та й тих забагато». Звідки, на Вашу думку, беруться такі настрої і наскільки багато таких людей? Як вони впливають на загальне уявлення про цю професію?

І. М. Я в підручнику пояснюю, хто це був. Заочник. Людина за своїм рівнем недалека. Як бачимо, Дж. Пулітцер так би не сказав. А засадничо такі настрої беруться звідти, що журналістика не має стійкої, однозначно потрібної системи знань. Журналістика - це творчість. А творчості навчитися неможливо. Це загальноприйнята думка. Творцем народжуються, а не стають. Тут необхідні природні задатки. Якщо їх немає, навчити людину бути журналістом неможливо. Якщо вони є, то можна рухатися далі, навчати методам збирання інформації, поводження під час інтерв’ю, ремісничим правилам написання тексту. Проте творчість ніколи не перетвориться на алгоритм. Знаючи алгоритм, можна лишитися графоманом і ніколи не стати журналістом. І от ця творчість не передбачає наявності обов’язкового рівня знань. Візьмімо найбільш близькі до журналістики навчальні предмети. Теорія журналістики. Без неї творчість можлива. Історія журналістики? - так само. Є у нас навчальна дисципліна «Теорія та методика журналістської творчості», - але й опанування цим предметом не є обов’язковими для успішної творчості. Тобто, знання всіх цих предметів не гарантує успіху в творчості. Тому в журналістиці успішно працює багато представників інших професій. Журналістика - це вільна професія, куди приходять і будуть приходити люди не тому, що в них є диплом, а тому, що в них прокинулося покликання журналіста.

А для пересічної людини, невтаємниченої в професію створюється враження, що для журналіста не потрібні ґрунтовні знання, можна обійтися й без них, бо без них можна, побувавши на прес-конференції й отримавши прес-реліз, написати замітку до газети. Завдання ж університету - підготувати всебічного журналіста, уміння якого не обмежуватимуться уміннями писати прості замітки й репортажі, а виконувати повноцінно весь обсяг журналістської (включно з публіцистичною) роботи.

Д. Н. Є такі студенти, які після закінчення відділення журналістики говорять, що університет нічого їм не дав і що це марна трата п’яти років життя. Особливо типово це для тих студентів, які після випуску не змогли працевлаштуватися за спеціальністю. Як Ви вважаєте, наскільки небезпідставними є їх претензії, яка в них частка істини?

І. М. Це величезна проблема України в цілому - працевлаштування молоді. Подивіться на статистику, - ви все зрозумієте. Купа молодих людей - на вулиці. А журналістика - це суперпрофесія, професія професій. Тут важко утриматися, а не тільки знайти собі належне місце. І все ж наш досвід свідчить, що талановиті студенти після першої, другої, третьої практики знаходять собі місце для майбутньої постійної роботи. По кілька студентів старших курсів ми переводимо щороку на індивідуальний план, бо вони вже працевлаштовані. Керуючи практикою студентів п’ятого курсу цього року й перевіряючи їх творчі роботи, я був приємно вражений високим професійним рівнем публікацій.

Колись давно, ще за радянського режиму, В’ячеслав Брюховецький (сам випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка) провів підрахунки і з’ясував, що в професії залишається 14,5 % випускників факультетів журналістики. Ми зараз (наш університет) працюємо з великим перекриттям цієї цифри. Але в професії залишаються справді далеко не всі. В анкетах, про які я згадував, є й запитання про те, чого університет вам не дав, а ви розраховували, що він вам це дасть. Знаєте, що відповіли доволі дружно студенти п’ятого курсу стаціонару? Працевлаштування... Але, повторюю, це проблема не журналістики як професії, а суспільства.

Д. Н. З. Бауман пропонує три шляхи для виживання університету:

1) зберігати сутність і цінність такою, якою вона була закладена ще у Середньовіччі та в епоху Просвітництва. Зберігати своє обличчя до останнього, навіть якщо скоро це може не мати сенсу;

2) запропонувати в університеті нові форми освіти: тренінги, майстер-класи, ігрові ситуації, on-line освіту з університетськими викладачами, тощо - те, чого в нас не вистачає, але наявне у великій кількості на різноманітних курсах. Це руйнує сутність класичної освіти, але допоможе університетам включитися в сучасність;

3) змінити навчальну парадигму, що заснована на чіткій сумі знань, яку треба передати, на парадигму таку, щоб запитань було більше, ніж відповідей. Робити акцент на вихованні самостійного критичного мислення - засвоювати менше інформації, більше думати.

Зі шляхів, запропонованих З. Бауманом, який Ви вважаєте найбільш доречним для світової класичної освіти та, зокрема, українських університетів, а також для себе особисто? Можливо, є такі шляхи, які залишилися поза увагою З. Баумана?

І. М. Як ви зрозуміли, на відміну від З. Баумана, я не вважаю, що університет - потопаючий «Титанік» - і потребує порятунку. Ми трансполюємо українську ситуацію на світ. Тимчасом там становище з культурою не таке однозначне. В Україні виходить 0,9 книжки на 100 тис. населення, а в Росії - 3, у Польщі - 9, у Німеччині - 13. Отже, там є читач, споживач культурних інтелектуальних цінностей. У Японії щойно видавці прийняли в останню мить ухвалу збільшити тираж нового роману Харукі Муракамі з 500 тис. ще на 100 тис. примірників. У світі просто відбулося розшарування на тих, хто читає книжки і тих, хто дивиться телевізор. Причому усталилася приказка: ті, хто читає книжки, керують тими, хто дивиться телевізор. Україна з її парадоксами демонструє протилежне: ті, хто дивиться телевізор, керують тими, хто читає (і пише) книжки. Повстання мас в Україні перемогло, а в усьому світі - ні. Я виходжу з того, що людина - constanta, величина стала. Вона завжди буде прагнути пізнавати й пізнати світ. І суспільство завжди буде мати в своїй структурі сталий відсоток осіб, які за покликанням є ученими, педагогами. Тому для мене поза сумнівами залишаються університети з їх цінностями, сформованими не в наші часи.

Я заходжу в студентську аудиторію - студенти підводяться, і ми вітаємося. У демократичних обставинах сучасного життя цього можна було б і не робити. Але я завжди пам’ятаю, що це - університетська традиція; що так вітала студентська громада О. О. Потебню, М. Ф. Сумцова, Д. І. Багалія; а ще раніше - М. Лютера, І. Ньютона, І. Канта. Наслідуючи традицію, ми приєднуємося до неї, ми поділяємо високу повагу учнів до вчителів, носіїв знань. Університет мусить зберегти традицію вертикального зв’язку між поколіннями, він надає суспільству цілісності; інакше воно розсиплеться на уламки.

Інша справа, що новітні технічні засоби повинні запроваджуватися в навчальний процес. А ми лишаємося на старому рівні - лекція без будь-яких засобів її унаочнення, практичне заняття з перевіркою набутих знань. Мені б хотілося сказати, що це вчорашній день, але я не бачу в наших університетах можливості надати кожному викладачеві для викладання його курсу мультимедійні засоби, тому й не вірю, що це можливо. Скільки в нашому університеті мультимедійних аудиторій? Припустімо, що їх аж двадцять, тобто вони є на кожному факультеті. Отже, за тиждень у них може бути прочитано 30-40 годин лекцій. А решта навчального плану? На цю решту технічних засобів не вистачить. А відтак, треба ефективно працювати й далі в старих умовах.

Зрозуміло, що поступово буде здійснюватися перехід до новітніх методів викладання. Суспільство заряджене на цей рух. Чи буде він порятунком? У мене й тут великі сумніви. Усі наші методики сьогодні спрямовані на те, щоб розвантажити студента й учня, полегшити їм процес засвоєння знань, перетворити навчальний процес на іграшку. Але ж навчання - це передусім важка інтелектуальна праця, яка вимагає від учня потужних зусиль. У гуманітарній галузі вона, ця праця, полягає в самостійному читанні наукової й навчальної літератури, у дружбі з книжкою. Іншого шляху немає. А ми зараз легковажно підносимо, як говорить З. Бауман, «виховання самостійного критичного мислення», забуваючи, що воно може бути сформоване тільки на міцному інформаційному фундаменті, тобто полягати в засвоєнні нагромаджених раніше людством знань.

Неприйнятна для мене й формула «засвоювати менше інформації, більше думати». Над чим думати? Розповім історичний приклад, широко відомий серед філологів. Якось на іспиті з історії російської літератури, який приймала професор Рита Микитівна Піддубна, студент почав відповідь словами: «Я вважаю...». А Рита Микитівна перебила його й сказала: «Мене не цікавить, що ви вважаєте. Розкажіть, що про це написано в монографії Бухштаба». Ось університетський, академічний рівень! Це не ігнорування «самостійного критичного мислення», а демонстрування того, що право сказати «Я вважаю...» в університеті повинно бути завойоване знаннями попередніх праць. Тільки на цьому може стояти університет. І журналістська освіта так само повинна полягати, умовно кажучи, в тому, щоб знати, що про це написано в монографії Бухштаба, а не в пануванні формули: «Я вважаю...»

Університети існують тисячу років, а новітні технології - двадцять. Тож чи варто усувати з університетського життя традицію живого спілкування учителя з учнями, якій тисячу років, і прагнути поставити на її місце щось інше? Я за традицію.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Автор "Журналісту України", зарубіжних видань, літератор.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS