Білозерська все одно виграла

Справа не в тому, що з репортеркою Оленою Білозерською вирішили боротися. Річ у тім,  що методи  ідеологічної  боротьби проти неї настільки урізноманітнилася,  що аж плюватися хочеться.

Олена, як відомо, перемогла у конкурсі «Німецької хвилі» «TheBobs»  на найкращий блог українською мовою.  Згідно з правилами, переможця визначають користувачі, які віддають за неї свої голоси.  Здавалося б, перемогла і перемогла. Тим, кому вони симпатична, треба її привітати. Тим, хто її не любить, треба аналізувати причини її перемоги. Або критикувати її позицію.  

Крім того, конкурс цей цілком відкритий.  Кожен може взяти в ньому участь і у випадку підтримки читачів перемогти. Аж ні! Знайшлися писучі добродії, які самі участі в конкурсі не брали, але вирішили відкоригувати його результати. Вибачайте, як на мене, це свідчення інтелектуальної неповносправності.

Лівий активіст і публіцист Андрій Манчук і його однодумець Олександр Володарський накатали цілу петицію ( чи донос - це як хто хоче, той так і називає) на адресу редакції «Німецької хвилі».  Ці бійці ідеологічного фронту та інші їхні колеги     прагнуть  позбавити переможницю її перемоги. Аргументи прості: Білозерська нацистка,  ксенофобка і взагалі висвітлює акції правих радикальних сил. Тобто її блог не підпадає під критерії конкурсу. Щоб довести свою правоту, вони висмикнули кілька цитат з її  блогу  і ними проілюстрували свої, з дозволу сказати,  викриття.

До того ж, вони роблять наголос на тому, що вона висвітлює праві організації. Мабуть, за старою звичкою переконані, що на світі існує єдино правильна ідеологія - це їхня власна. Всі інші підлягають негайному засудженню і забороні.

Я не маю намірів стверджувати, що Білозерська  бездоганна. У неї справді є висловлювання не вельми толерантного характеру. Але вони в її роботі займали хіба одну десяту процента. Автор цих рядків взагалі про них нічого не знав, бо вони просто загубилися серед головних її матеріалів.  Переважна більшість її блогів - це висвітлення правозахисних акцій, а також   акцій «Свободи» і споріднених організацій. Про висвітлення правозахисних акцій Манчук і його команда не написали жодного слова. Бо в цьому випадку всі їхні відкриття викликали б просто сміх.

Крім того, в нашому божевільному суспільстві ви навряд чи знайдете журналіста, в якого не можна було б так само висмикнути цитатку і на її основі доводити, що він якийсь «іст» - це не власний розсуд. Я це знаю по собі, бо мене один діяч звинувачував на Фейсбуці  у «обмеженому расизмі». Любителі Тягнибока називали мене  чи то комуністом, чи то українофобом - вже не пригадую. А оце буквально днями одні закидали, що я люблю «гомосятину», а інші казали, що я гомофоб.

Я спокійно ставлюся до будь-якої полеміки. Щиро переконаний, що лише у вільному обігові ідей і поглядів суспільство може виробити світогляд, або світогляди, які дозволять йому існувати і розвиватися. Жодні заборони і адміністративні методи тут неприйнятні, крім, звісно, тих, які відверто ображають і принижують інших людей за національними ознаками, кольором шкіри і так далі. Все інше повинно мати право на життя.

Коли одного з писак-клоунів від рускага міра викинули з блогерів на популярному інтернет-ресурсі, то я на ФБ висловився проти цього. Коли у групі Незалежної медіа-профспілки на ФБ, де я є адміністратором, мене просять викинути того чи іншого дописа з ідеологічних міркувань, то я завжди відмовляю.  Коли Олександра  Володарського посадили за його правозахисну акцію з імітацією статевого акту під стінами парламенту, то я співчутливо згадав цю історію у двох чи трьох своїх статтях. Попри те, що я не поділю його політичних поглядів.

Тепер повідомляю: хоч би його навічно засунули - я навіть рядочка про нього не напишу. Бо він разом з Манчуком і компанією вдався до методу, який опускає стосунки в професійному середовищі на рівень плінтуса. Він не заслуговує на жодну підтримку.

А Олену Білозерську я вітаю з перемогою. Навіть якщо «Німецька хвиля» піде на поводу у бійців ідеологічного фронту,  така істерична боротьба  проти неї це неформальне визнання її впливовості. А це важливіше, ніж формальні відзнаки.