Останнє у блогах

Більше

Архів


Рятуючи дрібне, втрачаємо велике

Ольга Бурда, 04.10.2012 07:34

Останнім часом недолюблюю базарників. Бо саме на їхньому прикладі найяскравіше видно,  як, поступаючись мораллю  заради якогось  дрібненького власного  інтересу, ми всі разом здаємо оптом наш великий спільний інтерес - цілу країну. Віддаючи її на поталу суцільній корупції, ми позбавляємо права багатьох прийдешніх поколінь на гідне життя.

Враження лише одного ранку.

Селянка на офіційному базарчику наливає мені сметану й бідкається, що добираю останнє, а залишків не вистачить, аби понести на аналіз.   Дивуюся: 200 грамів не вистачить?  Ні - треба, каже, півлітри сметани, півторашку молока, кіло сиру з кожного продавця ( а їх щодня буває тут не менше шести).  На моє питання, навіщо так багато, і куди все це діває санітарний лікар, продавчиня відповідає: віддає на продаж своїм людям на сусідньому ринку і щодня має солідні гроші.  Ви напишіть, але ж не кажіть, хто вам про це сказав, - просить селянка.

Йду далі. Міліціонери (молоді хлопці) сунуть по стихійному базарчику, де торгувати не можна. Але люди там торгують, і ця гойдалка «ніззя, но можна»  є міліцейським бізнесом.  Після зауваження охоронця порядку бабця, яка не встигла раніше  долучитись до збору «общака» для міліціонера, біжить за хлопцями у формі і на моїх очах тиче їм гроші. Вони беруть, хоча бачать, що я спостерігаю за цією сценою.

У суботу-неділю ледь не в кожному дворі на масиві  - свій міні- базарчик. Селянки з Чернігівщини привозять молоко, сир, масло.  Само собою, платять міліції за дозвіл торгувати там, де не можна. А до однієї з продавчинь ще внадився ходити й (сподіваюсь, липовий) помічник якогось нардепа, який бере за «кришу»  натурою - щоразу вона йому напаковує  цілу торбу привезених із села продуктів. Якось, вислухавши чергові нарікання на чиновника-здирника, пропоную селянці показати мені його, коли той з’явиться наступного разу. «Ой, ні-ні, не треба, бо де ж я тоді буду торгувати? На офіційний ринок мене не пустять, бо тамтешні місця довіку викуплені перекупниками».

Час від часу у дворі з’являється авто з картоплею, цибулею, квасолею. Дядько, який торгує тут зазвичай тиждень-два поспіль, справно платить за те, що його бізнес «не помічатимуть».  Розцінки солідніші, ніж для  бабусь із петрушкою.

 Торгівець медом, який також довозить свій смачний крам просто мені під хату, каже, що платить щодня 50 гривень  туди (показує рукою в напрямку райвідділку), бо там у них «план до двору», і вони мусять збирати гроші для тих, хто вище. Ще 50  віддає дільничому.  На моє питання, а цьому навіщо, відповідає, що про всяк випадок: «Сьогодні не даси - завтра він на тебе нацькує тих, що збирають для райвідділку». 

- Так ви ж все одно їм платите регулярно...

- Та про всякий случай, бо не хочеться зв’язуваться, каже дядько. 

Чисто як у тому анекдоті про двох, яких  ведуть на розстріл. Один із них пропонує спробувати втекти,  на що інший відповідає: «А гірше не буде?».  От така розстрільна особливість нації.

  Погано це чи добре? Звісно, погано, бо корупція роз’їдає, як ота чеховська лжа, душу. 

 А з іншого боку, може,  у цьому - секрет виживання, і саме завдяки оцій гнучкості та вмінню ходити між краплинок, українці все ще існують на цій землі як нація.

 Бо  тих, хто йшов із високо піднятою головою, давно вибили.

 Хто міг піднятися згодом, виморили голодом.

 Ті ж, що лишилися, намагаються без особливої потреби навіть не зводити догори очі - аби не виділятися, аби не помітили, та й дивляться переважно під ноги, в калюжі.

 Вони, отримавши «щеплення» голодом на генетичному рівні, вважають, що все нормально (жити можна!), поки під подушкою є хоча б один сухарик.

 


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Незалежна журналістка.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS