Патріоти проти української мови

Минулого тижня довелося бути у Львові. У самому центрі міста, на проспекті Свободи, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, триває акція протесту проти закону Ківалова - Колесніченка, акція на захист української мови.

Виглядає вона цілком традиційно. Намети різних патріотичних політичних сил. Маленькі намети індивідуальних протестувальників - на момент мого візиту геть порожні. Газети й листівки, що їх роздають перехожим. І - вишиванки, вишиванки. А ще - виконання народних пісень біля самого підніжжя пам’ятника, майже в режимі нон-стоп.

«Українська правда», стаття «Пропоную "вишиваний протест"». Авторка пропонує на знак протесту проти ухвалення законопроекту Ківалова - Колесніченка ходити винятково у вишиванках. Але ж навіщо на цьому зупинятися? Може, на знак протесту варто було б ще й їздити на волах? А харчуватися винятково салом?

Народні пісні, вишиванки, шаровари... Чи переконає все це кого-небудь, для кого статус української мови як єдиної державної не є такою вже незаперечною цінністю? Та ні, все це переконає у прямо протилежному - який-небудь товариш Левченко, надивившись цих вишиваних протестів, чергового разу заявить: українська мова тільки й годиться, щоб пісеньку з давно минулих століть заспівати або ж анекдот розповісти. А до бізнесу й науки вона не пасує.

І заперечити йому не буде чим. Бо самі патріоти позиціонують українську мову як щось безнадійно архаїчне, жодним чином не дотичне до модерного життя. Як щось винятково музейно-етнографічне - таке, що годиться лише для співання народних пісень, мов кришнаїтських мантр.

Чимало разів доводилося бувати на заходах тих, хто гордо зве себе націонал-демократами. (Від певного часу намагаюся походів на подібні заходи уникати.) Щоразу, без жодного винятку, вони проходили за одним і тим самим сценарієм.

Завершується офіційна частина, починається неформальне спілкування а-ля фуршет.

От як ви гадаєте, що роблять націонал-демократи під час цього неформального спілкування? Обговорюють нагальні проблеми України й української нації? Пропонують ідеї? Влаштовують запеклі суперечки, мозкові штурми?

А от і ні. Аж зовсім ні. Вони співають народні пісні. Одні й ті самі кожного разу. Співають у стилі, який у старезній польській пісеньці було позначено як «zaczynamy pjane dysko». Це - як якийсь обов’язковий ритуал, як якийсь дивовижний молебень. Лобом об підлогу на моїх очах ніхто не бився, але до того було зовсім не далеко. Мимоволі пригадувалося «Собаче серце» Михаїла Булгакова, й так щоразу.

А потім, коли пісноспіви закінчуються, патріоти йдуть додому й умикають комп’ютери, із якими у 90% випадків спілкуються російською мовою. Для кожної мови - своя ніша: українська - для ритуальних співів, російська - для комп’ютерів.

Якщо все це - не класичне сектантство, то що тоді? Для чого ще призначені ці виснажливі співи? Для єдиного: довести оточенню, а ще більше самим собі, своє право на перебування в секті. Своє право на носіння звання Щирого Українця.

А народні пісні нон-стоп під пам’ятником у Львові - хіба ж вони були не тим самим? Хіба ж вони могли когось переконати в тому, що українська мова є повноправною, модерною й розвиненою, придатною для всіх сфер модерного життя? Ні, не могли. Ба більше: вони й не були для того призначені. Це був (і, можливо, досі триває) величезний сеанс самонавіювання, самогіпнозу: от зараз ми поспіваємо - один раз, ще раз, іще раз - і «згинуть наші воріженьки». Це було типове, рафіноване й взірцеве язичницьке камлання.

І поки патріоти на всі закиди «вічно російських» у «недорозвинутості», «архаїчності», «обмеженості» української мови відповідатимуть народними піснями  й вишиванками, на нових, ще радикальніших, ківалових і колесніченків довго чекати не доведеться.