Прем’єрові нестерпно захотілося позитиву від журналістів. Відтак, вдосталь пореформувавши  економіку,  Микола Янович  вирішив докластися й до журналістики та повчити майстрів пера і мікрофона азам оптимістичного світосприйняття. Оскільки ж майстер-клас провадився на сторінці Азарова у Фейсбуці і адресувався усім нам,  то якось обійшлося без уточнення особи візаві «а кто ета пігаліца?», яке мало місце на початку прем’єрства Миколи Яновича, коли журналістка поважної іноземної економічної агенції спитала на прес-конференції  щось дуже мудре про макропоказники української економіки.

Нині ж «мало хто пише про наші досягнення, а вони у нас є», - нарікає пан Азаров на своїй сторінці у Фейсбуці.   Судячи з відчаю автора  нарікань, не пишуть про позитив навіть ті журналісти, яких прем’єр запрошує на чай для розмов  «off records».

«На таких зустрічах без камер прийнято говорити правду й відповідати на запитання відверто», - зізнається прем’єр.   Хоч і гірко, але щиро...

Цікаво тільки, який відсоток  правди у тому, що ми чуємо від голови уряду, коли він говорить НА камеру і відповідає на запитання НЕ відверто?  Це просто необхідно знати, аби хоч приблизно уявляти, на  якому етапі обіцяного покращення  перебуває Україна.

Що стосується бажання позитиву у пресі та на телебаченні, то й нам, журналістам,  Миколо Яновичу, дуже хочеться писати про щасливих  людей у красивій країні.  Та іноді ми це й робимо. От недавно, наприклад, щиро пораділи за чиновників, які за наші гроші накупили собі малини по 560 гривень за кілограм та полуниці по 260. Ну хіба не позитив?  Або ось новина від податківців, які доповіли про стрімке зростання кількості офіційних мільйонерів в Україні.  Майже 800 новачків (на третину більше, ніж торік)  задекларували свій  перший мільйон. Хіба це не позитив, Миколо Яновичу, для злиденної країни?

Оскільки ж таких  в Україні небагато, і відгородилися вони (ви!) від народу й від журналістів височенними парканами у спеціальних резерваціях, то, звиняйте, дядьку, пишемо про те, що бачимо. Серед іншого й про те, як животіє-виживає решта «ощасливленого» вашою владою люду.

За нашими спостереженнями і відчуттями  (бо більшість із журналістів, на відміну від влади, живе серед народу) реальне життя основної маси українців набагато  відрізняється від  того, яким його уявляють собі державні мужі.  Спробуйте на місці сумлінного  журналіста  видобути позитив із народних матюків, коли він пише, наприклад, про Укрзалізницю та про прокляття Хюндаями?  Хоча, якщо поглянути  на висвітлення цієї теми в друкованих виданнях, то «позитиву» на замовлення, тобто, відвертої «джинси», не бракувало. Згідно з дослідженням, яке провадить Інститут масової інформації, найбільше комерційної «джинси» вже кілька місяців поспіль замовляє саме Укрзалізниця.

Однак очікування перетворення комерційних дивідендів від замовленої Укрзалізницею «джинси» на політичні наразились на форс-мажор у вигляді відвертого небажання корейських швидкісних диво-поїздів літати допотопними українськими магістралями.

Що ж стосується інших сфер життя-буття українців,  то й там владі напередодні виборів  доведеться сподіватися лише на оптимізм замовний.

Ну (хоч убийте!), ніяк не бачу позитиву, наприклад, у  тому, що моя подруга-підприємець,  яка шила людям гарний одяг, змушена була закрити свій бізнес. Самі знаєте, чому. Ще одні  друзі, які викупили будівлю старезного піонертабору і зробили з нього просто казкове  містечко для літнього відпочинку дітей, змушені були віддати той ласий шматочок рейдерам.  А ті залишили їм «почесне» право повертати (до скону віку?) багатомільйонні кредити.

Однак, попри моє переконання, що будь-який позитив від влади люди мають бачити в реальному житті, а не в газеті, і сприймати, як належне (бо за це ми платимо найнятим чиновникам гроші),  про один позитив я б таки написала.  Якби Микола Янович нарешті вивчив українську мову (рецепт простий: робіть це з любов’ю!), а парламентська більшість, відчувши себе відповідальною за долю країни,  перестала  рвати її на шматки і  відмовилась би підтримувати законом  лінгвістичний ідіотизм чиновників-українофобів,  от це був би справжній позитив. Все решта - популізм, причини і наслідки якого розуміє все більше людей.  Моя сусідка Люба прийшла якось похвалитися, що до її 2000 гривень пенсії нині почали доплачувати ще 600.  Але коли я спитала, чи голосуватиме вона за ПР, Люба відповіла загадковою метафорою: «До дупи мені їхні карі очі, якщо я їх (регіоналів)  просто не люблю».