Ізраїльський джихад

Ще донедавна це запитання було елементарним: назвіть країну, у якій чоловіки та жінки не мають права їздити в міських автобусах поруч, а мусять займати свої, відведені лише для них ділянки; де жінки не мають права зайти до автобуса, якщо він весь зайнятий чоловіками. Будь-хто відповів би: «Теократичний Іран» - і, задоволений, справив би враження всезнайка.

Ця відповідь і тепер є правильною. А тепер зробімо запитання дещо складнішим: у якій країні відбувається те саме, тільки ще не скрізь, а лише в окремих містах? Попри навіть те, що конституційний суд цієї країни визнав таку практику незаконною? Відповідь багатьох приголомшить: демократичний Ізраїль. І йдеться зовсім не про окуповані палестинські території й не про міста, населені переважно арабами.

От уже протягом кількох десятиліть ми спостерігаємо поступову, але неухильну клерикалізацію Близького Сходу. Одна країна за іншою ніби занурюється у Середньовіччя, запроваджуючи звичаї й навіть офіційне право давно минулих часів. Тож уже майже ніхто не сумнівався, який лад прийде в Єгипті на зміну обридлій мубаракократії. А арабо-ізраїльське протистояння чимало хто сприймав за боротьбу арабського релігійного фундаменталізму проти ізраїльської модерності.

І от захитався чи не найнадійніший бастіон модерності на Близькому Сході. Інформаційні повідомлення нагадують зведення з фронту. По-звірячому побито дівчину. За що? За те, що вона була вдягнена по-модерному, та ще й ішла тим боком вулиці, на якому стоїть синагога. Поліцейських по-середньовічному закидали камінням. За що? За те, що вони намагалися здерти саморобний плакат, який забороняв жінкам ходити цим боком вулиці. Подібні повідомлення надходять ледь не щотижня.

А почалося все з далекого 1948 року, від самого моменту проголошення Держави Ізраїль. Бажаючи зберегти й відродити давні й дуже давні традиції, некритично ставлячись до спадку минулих епох (поклавши руку на серце, спитаймо: а чи наші патріоти не страждають ані на що подібне?), батьки-засновники Ізраїлю надали величезні пільги так званим ортодоксальним юдеям. Тим самим анекдотичним персонажам у чорних лапсердаках, які тільки й робили, що вели непримиренні суперечки з висмоктаних із пальця, дріб’язкових квазіфілософських і квазітеологічних проблем. Є, наприклад, такий історичний факт: минулих століть чимало юдейських «мудреців» хизувалися тим, що, проколовши голкою в будь-якому місці першої сторінки товстелезну релігійну книгу, могли, не дивлячись, сказати, які саме слова й навіть які саме літери проколе ця голка на кожній іншій сторінці. Тобто, незрідка в пошані було формальне, а не змістовне, знання канонічних текстів - і відповідне ж формальне, а не змістовне, їхнє тлумачення. От саме з таких розумувань народилися кабалістика та інші формалістично-магічні течії в юдаїзмі.

За давніх часів такі персонажі, звісно ж, вели свої заумні дискусії в стилі «багато галасу з нічого» у вільний від заробляння хлібу насущного час. У модерному Ізраїлі їм було дозволено тільки це й робити: держава взяла ортодоксальних юдеїв під свій захист і зобов’язалася надавати їм чималу грошову допомогу. Оплачувати їхні пустопорожні просторікування, мов суспільно корисну працю. При цьому ніхто не вимагав від них публікувати плоди своїх філософствувань: самого факту носіння лапсердаків із чорними капелюхами та ведення нескінченних розмов «про потаємний сенс життя» було достатньо.

Що сталося б у нас, якби раптом оголосили, що «ортодоксальні православні» (масло масляне, звісно ж: слово «православ’я» й без того перекладається іншими мовами як «ортодоксальне християнство») можуть тільки те й робити, що читати (або робити вигляд, що читають) молитви з ранку до вечора, й держава їм це щедро оплачуватиме? Сталося б одне-єдине: в ортодокси масово подалися б ледарі, нероби, невмійки, бомжі та інші маргінальні елементи. Як казали раніше, весь люмпен. Ба більше: минуло б зовсім мало часу, й цей люмпен усвідомив би себе не більше й не менше, як носієм національних традицій і контролером за дотриманням цих традицій. От саме так сталося й в Ізраїлі.

Попри протести світської більшості населення, чисельність ортодоксів дедалі зростала. Потужна хвиля імміграції з пострадянських країн, у яких релігійні традиції було знівельовано, здавалося б, мала збільшити світську складову ізраїльського суспільства. Але сталося рівно навпаки: іммігрували часто-густо люди, які євреями були лише за паспортом і прізвищем, якщо не спромоглися змінити те прізвище на російське. Люди, які все життя прагнули довести, які вони справжні росіяни, а про своє єврейське коріння згадали лише тоді, коли це стало вигідно. (І знову нема куди подітися від аналогії: а чи серед записних українських патріотів таких бракує?) Люди совкової національності, одне слово. Ті, які роками засвоювали заповідь: «Где бы ни работать - лишь бы не работать». Вийшло, що полку ортодоксів дуже й дуже додалося.

Тож, за останніми оцінками, ортодоксом є сьогодні кожний десятий ізраїльтянин. 10% населення країни. Ортодоксальні юдеї відчули себе потужною силою й почали претендувати на те, щоби встановлювати правила життя для всіх. У чому полягають ті правила? Щоб жінки одягалися «пристойно». (Відомим є нещодавній випадок, коли ортодоксальний юдей подав на розлучення, бо його дружина «виявилася жінкою непристойної поведінки»: вона вдягнула сукню з короткими рукавами. Суд, до речі, задовільнив клопотання позивача!)

Щоб жінки ходили лише відведеним для них боком вулиць. Щоб в автобусах та поїздах вони їздили лише на задніх місцях. Щоб найкращі місця в театрах, концертних залах тощо було відведено лише для чоловіків, а жінкам дозволяли сидіти хіба що на гальорці. А найкраще, щоб жінок узагалі не пускали до громадських місць. Щоб по суботах усім було заборонено бодай що-небудь робити, навіть найелементарніше й конче необхідне, а за порушення суворо карали. Щоб не було світських свят, а святкування проходили без «непристойних» веселощів, у самих лише молитвах. Ну й, звісно ж, головна вимога - щоб судочинство в Ізраїлі здійснювалося винятково на релігійних засадах і за релігійними приписами.

Донедавна акції ортодоксальних юдеїв обмежувалися мітингами й демонстраціями. Але тепер мирний етап незворотно пройдено: віднедавна кожна акція закінчується побиттям поліції або світських громадян, підпаленими смітниками, розбитими вікнами й вітринами та перекинутими автівками. Такими от «набожними», «богослухняними» людьми виявилися ортодокси. Утім, надміру релігійно збентежені особи серед сусідів-арабів поводяться точнісінько так само. Та й, мабуть, скрізь у світі, незалежно від конфесії: агресивний релігійний фанатизм скрізь однаковий. Надто ж коли йдеться про фанатизм, за яким бовваніють цілком матеріальні вигоди, а то й влада.

Ніколи дотепер Ізраїль не стикався з таким потужним викликом, який виходив би не від арабів, не ззовні, а зсередини. Після побиття ортодоксами дівчини країною прокотилася потужна хвиля маніфестацій світської більшості, на яких, посеред інших, лунали й вимоги покласти край існуванню дармоїдського суспільного прошарку, тягар утримання якого стає для держави непосильним. От тільки досвід арабських країн, на жаль, засвідчує: будь-які радикальні заходи проти релігійних фундаменталістів призводять лише до ескалації насильства з їхнього боку.

Тим часом країна переживає ще один наслідок масованої пострадянської імміграції - «падіння моралі». Ізраїльського майора самі ж ізраїльтяни зловили на контрабанді наркотиків. І це в країні, де армія є чимось священим! Ізраїльські владоможці тільки й роблять, що чубляться й з’ясовують стосунки, - мимоволі згадаєш, що ледь не половина ізраїльтян мають серед предків вихідців з України. Додайте до того економічну кризу, й ви отримаєте ідеальний бульйон, у якому якнайкраще росте штам релігійного фундаменталізму.

Не хочеться навіть припускати можливість приходу ортодоксальних юдеїв до влади. Але ще два роки тому хто б міг уявити різку фундаменталізацію Єгипту? Що буде в такому разі? Ізраїльсько-арабське протистояння перейде у фазу непримиренної війни на знищення? Чи, навпаки, ізраїльські фундаменталісти об’єднаються з арабськими заради священої війни проти європейської цивілізації? «Аль-Каїда» під проводом ядерного Ізраїлю? Того сьогодні ніхто не знає. Й, чесно кажучи, було б дуже добре, якби про це ніхто ніколи не дізнався на практиці.

А світ, схоже, мусить усвідомити: він стоїть перед усезагальним викликом релігійного фундаменталізму. Далеко не лише ісламського: проблема є набагато глобальнішою. Хто наступний на черзі? Чомусь зовсім недоречно пригадується Патріарх Кирил, агресивно налаштований як проти інших конфесій, так і проти європейської цивілізації. Той самий Кирил, який не шкодує епітетів, аби прославляти й видавати за взірець для наслідування все, що було в Росії за далеких, давно минулих часів.

Варіант статті вийшов у газеті «Свобода»