Останнє у блогах

Більше

Архів


Матриця або як знайти поштову марку у Тбілісі

Олена Зерняк, 06.03.2009 19:15

Минув рівно тиждень, як я повернулася з Тбілісі.

Я не буду говорити про те, що там уже давно весна, а зима так і не наважилася туди завітати. Коли я їхала, там було +21.

Я не буду детально розповідати, як  в Ботсаду цвітуть жовті кущі по всіх схилах (у нас в Криму вони називаються «дрок»), а над дикими вишнями гудуть джмелі.

Я не хочу навіть згадувати про те, як я була дуже голодна і вдень зайшла перекусити (якщо грузин їсть на самоті – це повне неподобство, це означає, що в нього нема друзів. Це упередження, на щастя, на іноземців, не поширюється). До речі, таки згадаю. Обідала сама, попросила келих кахетинського вина (тобто, не з пляшки, а наливного, домашнього). Мені пояснили – келих ми не наливаємо, можемо принести карафку. А в ній скільки? 1,3 літри. То несіть. Що не з’їм, то понадкусюю. Поставила ту карафку під стіночку, замаскувала, щоб ніхто не бачив, що «самотні дівчата сумують» J. Але не врятувало. Підходить дядько: «Пачему сідіш такая грустная, такая красавица, сама віно пйош?» Я з непривітним виразом обличчя, щоб випередити бажання знайомитися, відповідаю – я не грустная,  Я ЕМ. Дядько зрозумів мій тон і відійшов. Потім їхня компанія дообідала і пішла. Я полегшено зітхнула і продовжила запихатися своїми хінкалями, запиваючи їх вином. Аж раптом дядько повертається, кладе мені на стіл ВЕЛИЧЕЗНИЙ букет мімози і зі словами «не грусті, моя сольнишка!», йде геть. Я ледь не вдавилася хінкалями.

А ви знаєте, як по-справжньому пахне мімоза? У Тбілісі? Коли її цілий оберемок? Це – фантастика.

Але я не про це. У Тбілісі ми приїхали з подругою. Вона приїхала на вихідні, а я ще мала залишитися на тиждень, щоб зробити свої справи. А в моєї подруги є дуже, як виявилося, оригінальна звичка - з будь-якого нового міста, де вона буває, відправляти листівку своїй мамі. Прекрасно і зворушливо. Хто так робить, крім неї ще? Я була розчулена. В перший день ми купили листівку. В магазині, де ми її купували, нам сказали, що марки нема.

І з цього моменту почалася епопея. Ми почали шукати місце, де можна купити марку. Три дні минули. Марку не знайшли. Я проводжаю подругу в аеропорт і кажу: «Не переймайся, в аеропорту точно купимо марку і відправимо твою листівку». Ні фіга. В аеропорту тітонька в кіоску подивилася на мене із замисленим виразом обличчя і сказала (грузинською): Уявляєте? Тут перед вами якісь туристи з Німеччини теж марку хотіли. Це ж треба!

Я посадила подругу в літак, листівку залишила собі і присяглася, що я її такі да відправлю. Наступний тиждень в мене пішов саме на це. Спочатку я намагалася зробити це самостійно. Я ж – доросла тітка, що я не можу листівку відправити, не напружуючи своїх друзів? Потім, на етапі, коли я зрозуміла, що листівку з краєвидом Тбілісі я буду відправляти мамі подруги вже з Києва, я вирішила вдатися до дружньої допомоги. Питання: де можна купити марку? завело всіх моїх друзів у глухий кут. Варіанти були різні. Дзвонити Саакашвілі. Шукати знайомих філателістів. Відправляти листівку поштою Ді Еіч Ел. Тоді я підказую – у вас в Тбілісі має бути пошта. І я навіть здогадуюся, де вона є. На Шота Руставелі, біля колишньої «Іверії» (це готель, в якому раніше жили біженці з Абхазії, а зараз турки роблять з нього якусь крутизну). О, Лєна, точно!

Поїхали туди – там ремонт. Зневірилися, почали знову питати по кіосках тіпу наших «Союздрук». І нарешті в одному з кіосків мені сказали сакраментальну фразу: «Слушай, зачем тебе марка? Ти – в Європі. Пазвані. Напіші і-мейл. Не каменний вєк?»

Пошту ми все ж таки знайшли. Кому треба, щоб знали – Шота Руставелі, 14. В підворітні, все написано тільки грузинською, хто дуже хоче або вміє читати цією мовою  – той здогадається. Купили там марку. Тітонька, яка її продавала, подивилася на нас як на примар або як на гостей з минулого. Дуже сумно подивилася. З докором. Мовляв, як вам не соромно?

Потім ще довше шукали поштову скриньку, щоб вкинути цього листа. Знову збиралися дзвонити Саакашвілі. Навіжені.

До чого я все це веду?

По-перше, і мені це дуже приємно. Раніше, коли я приїжджала в Грузію, мені всі казали: Лєна, ти у нас такой частий гость, что ти уже наполовину грузинка. Тепер я грузинка на ¾, бо я знаю таке, чого не знає жоден грузин – де купити поштову марку.

І по-друге. Заради чого вся ця писанина. В нашій «Матриці», де всі ми – лише програми, що після нас залишиться? Жодного написаного від руки листа, жодної записної книжки – бо все в телефоні (в мене цього літа поцупили телефон і я ледь не збожеволіла, бо виявилося, що я на пам’ять навіть свій хатній телефон не знаю), жодної телеграми (тіпу «волнуйтєсь, подробності пісьмом» J), жодного щоденника.

Тільки СМСи, і-мейли, блоги.

Ніякого МАТЕРІАЛЬНОГО доказу нашого існування. Ніякого.

А хтось знає адреси своїх друзів? А батьків? А поштові індекси? А вони самі їх знають? А якщо спитати, як вони на нас подивляться? Як на ідіотів?

А хтось може пригадати забутий спогад з дитинства, коли на день народження приносять телеграму: «Дорога Оленко тчк Вітаємо і бажаємо багато років щастя тчк Завжди твої дідусь і бабуся тчк»?

Слухайте, давайте писати одне одному листи. Матеріальні. Хоча б по приколу.

 

 


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Директор редакторського продакшну «Перша редакція».


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS