Українці – анаероби?

Перш ніж писати по суті, поясню: анаероби - це живі організми, які живуть (можуть жити) лише в безкисневому середовищі. Як от, наприклад, бактерії - збудники ботулізму.

А тепер по суті. Сподіваюся, ніхто не зможе звинуватити мене в нелюбові до України й українців. Але зізнаюся: є місце, потрапляючи до якого, кожного разу подумки починаю останніми словами клясти хохлів із усіма їхніми звичками й традиціями.

Місце це - міжміські автобуси.

У даному разі це - автобус Київ - Житомир. На вулиці спека. Температура 27 градусів. В автобусі, що півгодини простояв на самому сонці, - додайте ще щонайменше градусів п’ять. Пасажири сидять, чекають на відправлення.

І от автобус відходить. Тут само всі підводяться з місць, і в салоні зчиняється всезагальне вовтузіння. Пасажири методично й наполегливо закривають вікна. Дивляться, чи всі їх закрито, чи щільно закрито. Ретельно перевіряють, чи не лишилося, бува, де-небудь непоміченої шпаринки.

Намагаюся захистити «свою» шпаринку, у вікні поруч. Жіночка позаду мене підводиться й із рішучим виглядом закриває. Мовляв, нема чого тут. Відкриваю знову, ледь-ледь. Рішуча жіночка знову наводить порядок. «Коли вам холодно, одягнули б шубу й валянки», - кажу їй. «Та дитя ж їде позаду! - обурено відповідає вона. - Он же люк відкрито, то й досить».

Люк відкрито рівно на сантиметр, та ще й задню його частину. Повітряний потік туди не потрапляє, бо потрапити не може ніяким чином. А «дитя», хлопець років десяти-дванадцяти, не знає вже, куди себе подіти. Зі стражденним виразом обличчя, весь мокрий, і так повернеться, й сяк. Жарко. Протестувати йому й на думку не спадає. Йому змалечку втовкмачили: найстрашніший ворог людства - то вітерець з вікна. Терпи, мовляв, козаче, то й не продує тебе.

Зрештою один з пасажирів не витримує. Підводиться з місця, піходить до люку й закриває його. Все, тепер уже повний порядок.

Ані вітерця в автобусі, ані подиху. Пасажири обтираються й обмахуються чим тільки можна. Обтираються й обмахуються, мов заведені. Це нагадує якийсь язичницький ритуал. Усі задоволені.

Наступні півтори години проводжу у мріях. Малюється мені вітер в обличчя, свіжий і прохолодний, чисте поліське повітря. Відчуваю його ледь не фізично. Мрії стають дедалі нав’язливішими й потроху переростають у марення. Раптом ловлю себе на тому, що починаю заздрити Айседорі Дункан... Але все, нарешті таки приїхали. Розпечене житомирське повітря хочеться пити, ковтати, купатися в ньому. Воно - мов казковий еліксир. Яке ж свіже, яке ж живе воно - хоч і розпечене! Оце й зветься щастям.

...Сільське весілля років двадцять тому. Південні степи, спекотний вересень. Гостей розмістили по хатах. Дбайлива хазяйка відклала всі нагальні справи, не шкодує ані сил, ані часу. Ходить і ходить навколо хати, закриває кватирки. Тільки-но відкриєш - тут само: хлоп! Хазяйка пильнує. Відкриєш ледь-ледь помітно, майже потай. Хлоп! Закрито. «Молоді ж ви ще, дурненькі! - переконує хазяйка. - Не розумієте: вас же продує!»

Це - національна фобія українців, дітей степів. А може, радше, манія? Боятися свіжого повітря, боятися вітерця, боятися прочиненого вікна. Може, тому й у державі в нас така задуха?