Донбас: штрихи до портрету

Те, про що піде мова, звісно ж, не претендує бути науковим дослідженням. Так, окремі розрізнені епізоди. Але, як на мене, дуже вже характерними є вони. І допомагають зрозуміти феномен Донбасу - дивного, незрозумілого регіону, де «все не так».

Отже, епізод перший. Знадобилося мені якось приїхати до київського головпоштамту на момент його відкриття. Перестрахувавшись, приїхав навіть раніше. Отже, за чверть восьма година ранку. Відкривається поштамт о восьмій. Стою під дверима, чекаю. Підходить жіночка досить літнього віку. Смикає двері - закрито. Стукає - ніхто не відкриває. Побачивши мене, висловлює все, що думає: «Киев - город лодырей! Город лежебок! Трудовой люд в такое время давно уже работает! Подумать только: почти восемь, а они ещё закрыты! У нас, в Лисичанске, уже в пять - шесть утра всё открыто! У нас рабочие люди!» Роблю спробу їй заперечити: «У вас живуть фактично за московським часом».

І справді: приїхавши якось до Лисичанська о четвертій дня з самими лише ста доларами в кишені, я з жахом відкрив для себе, що поміняти їх не зможу: всі банки в місті відкриваються з першими півнями, а закриваються о третій - четвертій. Ледь-ледь знайшов відділення банку, де персонал якраз розходився, й умовив-таки заради винятку обміняти мені гроші, хай і без квитанції. Інакше... Не знаю, що б і було. Те саме стосувалося пошт: о четвертій жодна вже не працювала. І було це не десь у Богом забутому кутку, а у великому місті.

Зі спогадів мене вивела та сама жіночка. Вона все не могла стримати свого гніву, таврувала й таврувала ледацюг-киян, які не працюють, а лише паразитують на трудовому Донбасі. Аж поки двері поштамту не відкрилися.

Епізод другий. Добра знайома, мешканка Донецька, пускається раптом у соціологічні роздуми: «Черновцы - город-паразит! И Тернополь - город-паразит! И Ивано-Франковск - город-паразит!» Далі містами-паразитами виявилися Черкаси, Чернігів... І, звісно, ж головний паразит - це Київ. На моєму обличчі, напевне, намалювався дуже вже неприхований подив, бо співрозмовниця раптом перевалася й пояснила: «Мы тут уголь добываем, металл плавим, а вы что? У нас белую блузку не наденешь - сразу же станет чёрной. А у вас и воздух чистенький, и улицы чистенькие».

Що відповісти, я так і не збагнув. Моя співрозмовниця ніколи в житті не працювала ані на шахті, ані на металургійному заводі. Як закінчила університет - так і працювала весь час за комп’ютером. Так само, як і сотні тисяч киян, черкащан, іванофранківців... І батьки її ніколи не видобували вугілля й не плавили метал, і діди з бабусями: родина інтелігентів у декількох поколіннях. Спитати: «То ти й себе вважаєш за паразита?»? Образилася б. Та й оце «мы»: «Мы добываем уголь... Мы - трудовой Донбасс!» «Я» не існує, існує лише «ми». Колективно-несвідоме.

Епізод третій. Київ, вулиця. Стоять дві інтелігентного вигляду жіночки - чи то офіс-менеджерки, чи то вчительки, чи то ще хтось того ж соціального прошарку. Розмовляють про «а вот у нас в Донецке». Вже зовсім згодом помітив: в однієї в руці - пляшка пива, в другої - пляшка горілки; час від часу вони міняються пляшечками й відсмоктують то з одної, то з іншої. Питаю в них, котра година: в однієї з жіночок на руці годинник. «Они (часы) фальшивые, не идут», - відповідає вона, а тим часом інша починає копирсатися в сумочці. Шукає, шукає й ніяк не розшукає того годинника. Починаю вибачатися: мовляв, не знав, що це так далеко, не хотів завдати клопоту. Годинник тим часом знаходиться, його власниця каже мені час, а інша починає наставляти: «Гоните из себя совка! Не извиняйтесь, не унижайтесь! Что вам надо, что вам хочется - берите и ни у кого не спрашивайте! Будьте свободным человеком!» Звісно ж, я одразу захотів бути вільною людиною й запропонував моїй візаві віддати мені свій мобільник, бо дуже мені хочеться. Чомусь вона не погодилася...

І епізод четвертий, на десерт. Дискусія на інтернетівському форумі. Як і годиться, про мовне питання в Україні. Дописувач із Донбасу вкотре вже таврує націоналістів: ані Конституція для них не існує, ані законів вони не поважають. Аж раптом наводить приклад: от як повернули Конституцію 2006 року? У позаконституційний спосіб! А чи тепер влада дотримуєтьсяч законів? Та вона чхає на них! От воно - звіряче обличчя націоналізму! З дописів того донбасівця виходило, що то саме кляті націоналісти-бандерівці обрали президентом Віктора Януковича, саме вони, бандерівці, поставили прем’єр-міністром Миколу Азарова, саме вони поставили Дмитра Табачника розвалювати освіту й науку... А бідолашні волелюбні донбасівці змушені тепер страждати під владою, нав’язаною націоналістами.

А ви ще кажете...