Мені стало соромно за себе...

«Того же мнения придерживался, видно, и попугай в красных подштанниках. Он смотрел на Полесова своим круглым разумным глазом, как бы говоря: «Дай семечек, и я тебе сейчас все расскажу. Виктор, ты будешь губернатором. Тебе будут подчинены все слесаря. А дворник дома № 5 так и останется дворником, возомнившим о себе хамом».

И. Ильф, Е. Петров «Двенадцать стульев»

Читать полностью: http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-6333/

Днями мені стало соромно за себе... і за колег. Найперше за себе! Мені соромно, що я член Національної спілки журналістів України, член Медіа-профспілки і тим паче, що я - Заслужений журналіст України. Соромно, що колись став журналістом... Соромно, що не був того дня, коли з горезвісного Печерського суду Києва журналістів, як отару овець, виштовхував натовп міліціонерів.

Влада демонстративно, цинічно, пихато показала світові та власному народові, що закон ніщо, є лише правда сили. Ті високопосадовці, що регулярно й педантично хрестяться на амвонах канонічної церкви, показали, що для них вислів «Бог правди, а не сили» - порожній звук. У їхніх хитромудрих політичних розкладах Бог - таки сили. Ім’я йому на даний момент Могильов і Хорошковський.

Думаю, не лише мені, а багатьом соромно, що ми живемо в країні, де двадцять років просування до демократії може бути перекреслено за півроку царства Хама. Дубинка, видно, більший аргумент за перо та мікрофон.

Після того, як якесь бидло, кероване моїми земляками-донбасівцями (прости Господи, бо не відають, що творять!), лягло кістьми викидати з суду журналістів, а інший піонер у суддівській мантії благословив на злочин - час змінився. Розпочався інший відлік.

Ганебні кадри з Печерського суду Києва показали всі... Але після такого кожен журналіст має проголосити бойкот цій владі. Сказати: «Досить. Це межа». Завтра буде те, що трапилося з Гонгадзе.

...Гію я знав - ми навіть у комітеті Верховної Ради з ним обмивали його двійню. Тоді також наступ на пресу здавався таким ефемерним. Ніхто не міг повірити, що влада, позбавлена моралі, запаморочена грошима, може піти на все. Пригадую, за тиждень ішов перекритим недільним Хрещатиком, а з іншого боку прямував Гія. «Он іде Гонгадзе, мій знайомий!» - сказав я другові. «А хто він?» - запитав далекий від політики товариш. ...Лише два тижні потому весь світ уже знав це прізвище.

Як тоді, так і тепер, махровий тоталітаризм підкрадався непомітно: Хрещатик вирував, молодь цілувалася, все здавалося повсякденним. Але при цьому вже творилися злочини... Давили свободу. Важко закладався початок Помаранчевої революції.

Тоді про справу Гії знали небагато. Але про те, що відбулося днями, - всі. Це різнить. Вражає. Почуття відсутності за «бєспрєдел» «Буркуту» має не паралізувати, а мобілізувати. Кожного з нас. Бо це не Кучма. Це безповоротно. Це наша свобода, ми маємо за неї боротися. Кучма не запрошував до себе пару журналістів (деякі з них навіть не громадяни цієї країни), щоб вони з благоговінням слухали дурню про його щоденні забіги в басейні та «порятованих пугачів». Треба віддати належне, Данилович до цього не опускався.

Цинізм цієї, з дозволу сказати, команди незіставний!

Я народився між Макіївкою та Єнакієвим. Я не хочу, щоб мені та моїм колегам-журналістам затикали рота беркутівським чоботом. Вдавляться!

Я був заступником головного редактора газети «Без цензури». Тепер немає газети, але владі час випускати офіційну газету «Без свободи».

Гасло Майдану знов актуальне: «Нас багато!». Тих, хто зазирав у туалет на Межигір’ї та не запитав про демократію, значно менше.