Феномен Євгенія Кисельова

Серед ведучих українських ток-шоу особливе місце посідає Євгеній Кисельов. Приїхав до України він із репутацією знаного демократичного журналіста, гнаного й переслідуваного на батьківщині. Аж раптом виявилося: він не приховує своїх симпатій до Віктора Януковича попри стійку репутацію цього політика як недемократичного. Ба більше, Кисельов відкрито заявляв про ці свої симпатії. Тепер, коли Янукович став президентом, Кисельов перетворився на аса ефірних маніпуляцій. На людину, яка завжди зможе довести, що біле є чорним, а чорне є білим. Причому довести чужими руками, руками гостей студії. Так, що його власна роль у цьому для багатьох залишається непоміченою.

Що ж сталося зі знаним демократом від журналістики?

...Ще свіжий у пам’яті весняний випуск «Великої політики», присвячений річниці горбачовського референдуму за збереження СРСР. «Кравчук підтримав ГКЧП!» - безапеляційно заявив тоді Кисельов. Саме так стверджувала тодішня російська пропаганда. Після розпаду «союзу непорушного» вона доводила: Україна вийшла з СРСР лише для того, щоб законсервувати в себе радянський тоталітаризм. Керівники провідних демократичних країн, засліплені фальшивим блиском «нової демократичної» Росії, певний час вірили цій пропаганді й наламали чимало дров. Чимало з цих дров доводиться розгрібати й дотепер: якби на початку 1990-х світ не вірив Росії на слово, сьогодні пострадянський простір був би зовсім іншим, а самі росіяни, навіть ті, що народилися після 1991 року, не казали б: «Моя країна - СНД», або: «Росія - це все від Таллінна до Южно-Сахалінська».

А що ж Кравчук? Коли й можна вести мову про щось безумовно позитивне, що він зробив, то це саме про його поведінку під час ГКЧП. В Україні не було закрито жодну центральну (тобто загальноукраїнську) газету. В Україні не було жодних репресій проти опозиції. Не було найменшої заборони на діяльність опозиції. Кравчук тихо проігнорував ГКЧП. Так, він не виступив із гучними заявами. Але ж питання вирішувалося однаково в Москві, а не в Києві! Ну, виступив би Кравчук із закликом до непокори, ввели б у Київ танки. І що далі? Схоже, Кисельов досі ображається: як це так, у Москві танки були, а в Києві ні, неподобство! А те, що Україна тих буремних днів залишалася територією свободи, без якої - хто зна? - перемога над ГКЧП не стала б такою легкою, - це його не обходить.

...Репортаж з Лондона про одруження принца Уїльяма. «Якби не статки батьків, Кейт Міддлтон не змогла б стати дружиною принца, - навіював Кисельов. - Вони забезпечили їй навчання в дуже престижній школі, після якої, маючи відмінний атестат, вона змогла обирати будь-який університет». (Цитата не дослівна, але коректна за змістом.) Пролунало це так, ніби багаті батьки купили їй відмінний атестат. І ніби вона змогла обирати будь-який виш не через те, що була відмінницею, а через батькові гроші - ну, от британським мажорам дозволено таку забаганку.

Що ж, от у цьому й був увесь Кисельов: «Скрізь усе має бути так, як у нас». Точніше, «як у Росії». Але ж у цьому репортажі геть не йшлося про Януковича, як і взагалі про українську політику, а тим паче про російську! Тож і в Кисельова це було аж ніяк не виконання завдання й аж ніяк не підігравання його політичним улюбленцям. Це був його світогляд, його менталітет у чистому вигляді.

Ми й досі перебуваємо в системі координат, нав’язаній росіянами тих самих 1990-х років. Євгеній Кисельов ніколи не був демократичним журналістом. А був проєльцинським. І саме його приклад доводить: це далеко не одне й те саме. От «українського Єльцина» він і побачив у Януковичі. Імідж «вихідця з народних глибин», царські замашки, олігархічні «реформи», добробут «сім’ї», авторитаризм, імператорське повновладдя й втручання в будь-що, що відбувається в країні, маніпуляції з виборами, імітування бурхливої діяльності - й позірна відносна свобода преси, яка, втім, жодним чином не впливає на поведінку влади. Між Януковичем та Єльциним і справді дуже багато спільного.

А нам залишається тільки зрозуміти, наскільки далі від Росії ми просунулися шляхом змін, якщо для російських «демократів» Єльцин (а отже, й Янукович) і досі залишається недосяжним взірцем демократії.

У скороченому вигляді стаття вийшла у газеті «Свобода»