Політекономія пантофлів

Знадобилося мені нещодавно купити кімнатні пантофлі. Звичайні капці. Не бачачи в цьому ніякої проблеми, пішов до найближчого ринку.

П’ять яток торгували пантофлями. У жодній - таких, які мені потрібні. Самі лише в’єтнамки й більше нічого. Кількадесят типів у кожній ятці, але лише в’єтнамок. «Не такий якийсь цей ринок, неринковий», - зробив я висновок і пішов до іншого. Там - те саме, в’єтнамки й лише вони. Різноманітні, різнокольорові - аж очі розбігаються, але всі одного фасону. Третій ринок, четвертий - скрізь одне й те саме. Знайти в Києві пантофлі, прості класичні пантофлі без витребеньок, як виявилося, неможливо. Може, до бутіку піти?

«Попит малий, - відповідали мені продавці на кожному ринку. - Найбільшим попитом користуються в’єтнамки, тож їх лише й беремо, їх лише й замовляємо».

Чи не те саме ми спостерігаємо скрізь? Десятки видів ковбаси, яку найфаховіший дегустатор не розрізнить на смак. Десятки видів молочної продукції, але вся, тільки-но постоїть два дні, набуває характерного присмаку пальмової олії. Десятки телеканалів, і на кожному - одне й те саме, майже як у радянському анекдоті: «Я т-тебе попереключаю!» Ні, назви програм і фільмів різні, а зміст - один і той самий. Сотні нових пісень, що лунають звідусіль, - і всі немов на один мотив, самі лише нескінченні варіації на одну й ту саму радіошансонну тему. Жодної мелодії, що запам’яталася б, жодного нестандартного аранжування.

Ілюзія споживацького розмаїття - а насправді чи так уже сильно відрізняються нинішні переповнені полиці магазинів від радянських напівпорожніх? Різні обгортки, різні назви, а насправді - те саме «бери, що дають». Не здогадалися за радянських часів ковбасу «Отдельная» - ту, про яку подейкували, що вона наполовину з туалетного паперу - загортати в різнокольорові обгортки й називати по-різному. А то й тоді було б таке саме розмаїття. «Споживацьким раєм» називають країни з ринковою економікою, глузують із «суспільства споживання». У нашому споживацькому раї заведено ходити строєм; крок праворуч, крок ліворуч... дякувати, поки що хоча б не розстріл. На нашому ринку, як і в нашій політиці, як і в суспільстві: «ринкова» вивіска, етикетка - й совковий зміст, тільки вже за «ринковими» цінами.

Це в розвинених країнах заведено проводити маркетингові дослідження, виявляти досі «обділені» групи покупців і задовольняти їхні найвибагливіші смаки й забаганки. У нас маркетингові
дослідження теж проводять, але на інший предмет - на висвялення середньостатистичних потреб. На предмет того, щоб гнати «план по валу». Бери, що дають!

А секрет є дуже простим. Скрізь у світі функцію заповнення вузьких ринкових ніш бере на себе малий та середній бізнес. Той самий, який в Україні щосили нищать. А ще в усьому світі заведено працювати за десять, двадцять, тридцять відсотків рентабельності - не за сто й не за тисячу. У нас за таких показників ніхто й братися за справу не стане, бо прогорить, усе з’їдять податки та інші обов’язкові виплати. В усьому світі ринок - це конкуренція, в Україні «ринок» - це монополія. Чи, точніше, олігополія. УРСР виявилася приватизованою практично в одні руки. От тому Україна й залишилася совком, але вже совком приватним, без жодних, бодай примарних, державних гарантій громадянам.

Це дві сторони однієї й тієї самої медалі: з одного боку - купка олігархів із їхніми надприбутками з повітря, з іншого боку - «бери, що дають».

Стаття вийшла у газеті «Свобода»