Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

ahpfzo
<a href=http://cialisn.com>cialis viagra</a> buy cialis online canada http://cialisn.com
Коментарів: 137
HpoFoelry
Добро пожаловать в удивительную страну - гостеприимный Израиль. Вашему вниманию индивидуальные экскурсии для ...
Коментарів: 105
htaletaihv
[url=http://canadian-pharmaonline.com]ge neric viagra in usa[/url] cheap herbal viagra http://canadian-pharmaonline.com
Коментарів: 1024
vtaletojvi
<a href="http://canadian-pharmacyisale .com">cheapest place to buy viagra</a> how to buy viagra http://canadian-pharmacyisale.com
Коментарів: 94
AAtrorgoAssoge
Torsion bras de quelqu`un est comment poupe votre sang pousse contre les parois de vos arteres lorsque votre coeur determination pompe le sang. Arteres sont les tubes qui transportent perseverent ...
Коментарів: 64
htaletykbt
<a href="http://baymontelreno.com" ;>buy cialis in usa</a> order discount cialis online http://baymontelreno.com
Коментарів: 98
italetsizu
[url=http://usedrestaurantequipmentaz.co m]buy cialis daily online[/url] order cialis online canadian pharmacy http://usedrestaurantequipmentaz.com
Коментарів: 1024
btalettezc
<a href="http://canadian-pharmabuy.com ">pfizer viagra online</a> cheap price viagra http://canadian-pharmabuy.com
Коментарів: 94
lgkdfn
<a href=http://camadian-pharmacya.com>ch eap viagra us</a> buying viagra in australia online http://canadian-pharmacya.com
Коментарів: 137
htaletcmxw
<a href="http://missreplicawatches.com ">buy cialis cheap canada</a> cialis generic best price http://missreplicawatches.com
Коментарів: 98

Архів


Школа ненависті до України

Борис Бахтєєв, 01.06.2011 10:55

Декілька днів тому працював до сьомої ранку. Ну от писалося, тема йшла. Трапляється подеколи таке з журналістами. «Посплю до опівдня, а то й довше, нічого страшного», - переконував я себе.

О восьмій ранку мене розбудили гучні голоси, посилені мікрофонами й гучномовцями. «Щоб ви луснули, гади!» - встиг я подумати, перш ніж зрозумів: у школі - останній дзвоник. А школа та - просто під вікнами. Тож добре хоч, що це був лише останній дзвоник, а не випускний - тоді вже цілу ніч ховайся хто може. Ні, я дуже добре ставлюся до творчості Бенні Бенассі, але ж не до такої міри, щоб, як от торік, слухати її цілу ніч, та ще й примусово.

Я навчався у двох школах. Обидві були у старих районах Києва. Розташовані вони були так, що хоч сирену увімкни, а це нікому не заважатиме. Потім я мешкав у районі, забудованім хрущовками. Там школи були вже подалі від вулиць - як то кажуть архітектори, у внутрішньоквартальному просторі. Але дивним чином їх розмістили так, що вони жили своїм власним життям, а житлові будинки та двори - своїм.

Планувальники масивів вісімдесятих років розмістили школи просто у дворах. Чим і про що вони думали - вони навряд чи  скажуть. Мабуть, жили вони - а міське начальство й поготів - у центрі, тож на власному досвіді переконатися у плодах своїх творчих пошуків не мали змоги.

І тепер кожний урочистий захід у кожній школі створює надзвичайну ситуацію для декількох тисяч мешканців навколишніх будинків. Ані вік, ані стан здоров’я, ані нічна робота, що вимагає ясної голови й нормального настрою (лікарі, водії, міліціонери - та чи мало таких людей?), - значення не має ніщо. Й ніщо не врятує. У школі урочистий захід - і пішли ви всі до біса!

Отак нашим дітям ізмалечку прищеплюють повагу до людей, вміння жити в суспільстві й, коли хочете, толерантність: «У нас лінійка, а на вас усіх начхати». Бо інакше неможливо, іншого виходу немає. І справді, що ж робити? А нема чого - не скасовувати ж останній дзвоник? Отак от совкові архітектори й досі репродукують совковий спосіб життя - з його штовханиною у дверях автобусів, сварками в магазинах і всюдисущою неповагою один до одного: «Мені треба, а на вас усіх начхати».

Але це форма. Яким же був зміст? «Увага! Школо! При виконанні (от саме так. - Б.Б.) Гімну України стояти струнко!» - залунав жіночий голос. Закортіло визирнути у вікно - чи, бува, не в камуфляжних одностроях вийшли на лінійку випускники? Телебачення неодноразово показувало: американці, британці, французи підводяться під час виконання гімну своїх країн, замовкають і відкладають усі справи. До стояння по стійці «струнко», щоправда, не доходить. Вони це роблять за покликом душі, зі щирого патріотизму. У крайньому разі, через те, що так належить. Не по команді й не за наказом.

От саме цього, здавалося б, і мала навчити школа. Коли ж випускникам потрібна грізна команда, це є яскравим свідченням: школа цього не навчила. Виконувати команди навчила, бути патріотами - ні. І робити щось не по команді, а за покликом душі або через звичайну вихованість - теж не навчила.

Та й як вона могла навчити? До мікрофону підходить випускниця, читає вірш. «Любіть Україну». Чудово, патріотично. Підходить інша, читає інший вірш - теж щось про любов до України. Теж добре. Коли ж і третій, і четвертий, і п’ятий вірші виявляються так само про любов до України, тільки далеко не Сосюриного пера, це вже починає нагадувати дурну комедію. Принаймні, набридати.

А потім ідуть пісні. Спочатку виконувані випускниками, потім - у запису. «Одна калина за столом... і Україна, бо в нас іншої нема». «А я просто українка, україночка». І так далі, й тому подібне.

Жодного «просто вірша»! Жодної «просто пісні»! Ніби нічого такого випускників і не вчили протягом усіх шкільних років. Ніби тільки й робили, що натаскували на демонстрування показного патріотизму.

Моїх шкільних років ми не читали віршів про Україну й не співали про неї. Вірші й пісні були про Леніна, рідну партію та будівництво комунізму. Все решта було таким самим. Нам точнісінько так само прищеплювали патріотизм - тільки радянський. На всіх офіційних заходах неодмінно мало лунати виключно що-небудь «високе» й «патріотичне».

Результат? За шкільних років ми здебільшого не читали ані Солженіцина, ані Сахарова. Дисидентів нам заміняла школа з її патріотичною муштрою. До випуску ми підходили, ледь не ненавидячи оті рідну партію та комунізм. Або, принаймні, чудово розуміючи: все це - виключно для офіціозу, для галочки. Демонстувати патріотизм у повсякденному спілкуванні, заводити про нього мову вважалося щонайменше дивним. Гранично недоречним.

1991 року чимало людей усією душею підтримали незалежність саме через те, що бачили в ній заперечення отого набридлого радянського казенно-примусового патріотизму. Люди прагнули, аби їхніх дітей більше ніколи не змушували виголошувати графоманські «шедеври», аби лише про рідного Леніна. Як же помилялися вони!

То що ж, сьогоднішня школа випускає в доросле життя громадян, для яких патріотизм, та й сама Україна - не більш ніж офіціозний тягар, «принудиловка»? Виходить, що саме так. Совок нікуди не подівся, він і сьогодні процвітає, торжествує й отруює українцям свідомість від самого дитинства.

1997 року, виступаючи на одному з круглих столів, шановний Олесь Доній виголосив прогноз: життя в нас докорінно зміниться тоді, коли в доросле життя вийдуть люди, які пішли до школи вже в незалежній Україні. До нерадянської школи. Сьогодні в доросле життя йде вже друге покоління тих, хто пішов до школи в незалежній Україні. А на докорінну зміну життя ще чекати й чекати. Бо так досі й немає нерадянської школи. Хоч як ту радянську школу назви - ліцеєм, гімназією, так хоч академією, а вона залишатиметься «кузнею вірних ленінців». Закладом, де дітей привчають вимовляти «правильні» слова, співати «правильні» пісні й якомога менше мислити.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Журналіст.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS