І знову про двомовність

Зізнаюся: дедалі частіше ловлю себе на мріях про двомовність. Ту саму двомовність, коли українська та російська мови є офіційними. Дуже вже дістали акти публічної комунікації, яких за всі двадцять років незалежності так і не стало менше. Вивіски, оголошення, офіційні тексти буцімто українською буцімто мовою.

Чого були варті хоча б постери на ескалаторах усіх станцій метро, що місяці з півтора тому запрошували киян та гостей столиці «на свято Масляни»! Тепер і не знаю: може, ближче до Великодня взагалі не виходити з дому? А раптом мене тепер агітуватимуть відвідати «таїнство Всенощни»? А анонси на «Інтері», що дуже радять подивитися чи то фільм, чи то серіал «Зойкіне кохання»? Мабуть, там таке кохання, що суцільний зойк? А наполегливо час від часу повторювана різними каналами реклама чогось такого «від кутюр»? Взяли б бодай пояснили, що воно таке, оті «кутюри», й де їх шукати.

Розбилися ці мрії про двомовність зовсім неочікувано. Трапила до рук така от фотографія.

Наші прихильники двомовності дуже полюбляють посилатися на приклад Бельгії. Так от: на фотографії саме Бельгія і є. Типовий приклад її двомовності: на одному вказівнику - напис французькою, на іншому - фламандською. Чи то, як привчають самих бельгійців, нідерландською - щоб жодна з двох етнічних груп не вивищувала себе над іншою з приводу того, що її мова є місцевою, тоді як мова іншої етнічної групи - «запозиченою» та «зайдівською». Така от політкоректність. Хоча, як розповідали самі фламандськомовні бельгійці, голландська мова є для них загалом зрозумілою, але аж ніяк не тотожною їхній рідній.

Напис на обох указівниках - як і годиться для двомовності, один і той самий: «Об’їзд». Тільки стрілки їхні вказують діаметрально протилежні напрямки.

Не має значення: чи ця фотографія є справжньою, чи постановною, чи навіть змонтованою. Якщо це постановка чи монтаж, не має значення, чи це був просто добрий жарт, а чи натяк на нинішню суспільно-політичну ситуацію в Бельгії.

Безсумнівним є єдине: за умов офіційної в Україні двомовності багато чого довелося б перекладати й оприлюднювати у двох примірниках. І не лише дорожні вказівники й іншу корисну інформацію, а, зокрема, й закони та інші нормативні акти. То й де гарантія, що в нашій країні вічного «свята Масляни» український та російський тексти цих нормативних актів не вказували б діаметрально протилежні напрямки? Де гарантія, що на єдине джерело права в Україні не перетворилися б похибки перекладу? У нас і так із правом, скажімо прямо, справи кепські, а тут ще й існували б два цілком офіційних, але відмінних ща змістом тексти кожного закону. Просто тобі мрія анархіста. А радше, мрія чиновника, для якого закон - це не керівництво до дій, а всього лише прибутковий бізнес.

Чи, може, наші прихильники двомовності мають на увазі якусь особливу двомовність, яка не потребує перекладів?