Казус Шкляра

Відкритий лист Василя Шкляра до президента став мужнім громадянським учинком, на який давно чекала Україна. Раптом виявилося, що не для всіх в Україні матеріальне є вищим за моральне. Не всі заради грошей ладні терпіти «об’єктивні реалії перехідного періоду» та миритися з ними. Адже не секрет: за нинішніх умов відмова Шкляра отримати премію зараз означала фактичну відмову від неї взагалі. От би ще й політики - на словах такі принципові, такі демократичні - поводилися так само!

А тепер винесімо поза дужки моральний бік справи й погляньмо на неї з, так би мовити, формально-фактологічного боку.

Актом (і фактом) присудження Шевченківських премій є відповідний указ президента. Так заведено від найперших років незалежності України. Так само заведено, що президент оприлюднює свій указ щороку 9 березня. Ніякого сюрпризу, ніякої непередбачуваності в цьому немає - це відомо заздалегідь із такою самою мірою вірогідності, як і те, що новий рік настане 1 січня. Про це навіть написано - чорним по білому - у статті 14 Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Комітет із Національних премій імені Шевченка лише подає своє рішення президентові. А отже, його рішення має рекомендаційний характер, воно є лише поданням, а не остаточною ухвалою. Президент може погодитися з ним, а може й не погодитися: знову ж таки, на указі про присудження Шевченківських премій стоїть президентський підпис і нічий інший. До оприлюднення указу президента вести мову про присудження й тим більше перспективи вручення Шевченківських премій не випадає - за фактом відсутності факту.

Василь Шкляр оприлюднив свій відкритий лист до президента 4 березня. То невже він не міг почекати п’ять днів? Усього лише п’ять днів? Якби він оприлюднив своє звернення до президента ПІСЛЯ 9 березня чи бодай увечері 9 березня - зовсім по-іншому пролунало б воно. Зовсім іншою була б тоді диспозиція дійових осіб. Хай би він написав того відкритого листа 4 березня, поки емоції не вщухли, хай би потримав його у шухляді. Як би вибухнуло те звернення!

А так... Василь Шкляр прагнув поставити в незручне становище Януковича й Табачника, а опинився в незручному становищі сам. Бо публічно висунув вимоги щодо вручення йому премії, яку, як виявилося, ніхто йому й не присуджував. Виставив себе самозванцем, та ще й претензійним самозванцем.

Головне ж, не треба було бути професором і навіть проФФесором, щоб передбачити: після звернення Шкляра Янукович учинить саме так, як учинив. Шкляр не залишив йому іншого вибору, як тільки не присудити йому Національну премію.

Дещо дисонансна нота була в усьому цьому від самого початку. Адже приводом для звернення Шкляра до Януковича стала різка критика Дмитром Табачником його роману. Хай навіть ця критика була несправедливою, нефаховою й навіть нечесною, шулерською, а однаково від усієї події залишався присмак не так мужньої громадянської позиції, як особистої образи. Табачник обіймає посаду міністра освіти та науки вже давно; комітет із Шевченківських премій почав розглядати твір Шкляра вже за перебування Табачника на цій посаді. То чому ж принциповий письменник одразу не виступив із заявою, що відмовляється подавати свій роман на розгляд, відмовляється претендувати на Шевченківську премію, допоки українофоб Табачник сидить у міністерському кріслі? Чи в житті української освіти та науки щось об’єктивно змінилося протягом останніх тижнів, що це спонукало Шкляра до його демаршу?

Та й, власне, міністр науки та освіти (не лише Табачник, а будь-який) має право на свою думку, слушну чи помилкову - хіба ж ні? Хіба ж до його посадових обов’язків входить захоплюватися будь-чим, що вийде з-під пера Василя Шкляра? Критика Табачника була невіглаською? То будь-який міністр має право на своє невігластво. Він поки що не має права голосу у присудженні Шевченківських премій - ну то й гаразд. Хай собі випускає пару.

Скажете, в сьогоднішній Україні Дмитро Табачник має істотно більший вплив, ніж це мало б випливати з його посади? Скажете, що влада взагалі підминає під себе все, що тільки можна? Вона, влада, є неприхильною до всього українського? То в даному конкретному разі от саме цього ми й не знаємо. Нам не дали цього побачити й у цьому переконатися.

Чи може бути, що Янукович не присудив Шкляреві премію, зваживши на думку Табачника? Чи може бути, що в даному разі Табачник втрутився у процес присудження Шевченківських премій, і саме його слово стало вирішальним? Так, цілком може. Але чи може бути, що Янукович не присудив Шкляреві премію внаслідок демаршу письменника й лише через це? Теж може бути. Про справжні причини відмови від присудження премії Василеві Шкляру тепер можна лише здогадуватися. Хотів він того чи ні, але своїм необдуманим учинком Шкляр урятував і Януковича, й Табачника, допоміг їм обом зберегти обличчя. От уже двадцять років чекає Україна, чекаємо ми всі на одну простеньку річ: коли патріоти - демократи - інтелектуали припинять діяти імпульсивно. Коли вони почнуть виважувати свої кроки й прораховувати їхні наслідки. Емоції, щирі емоції - річ дуже цінна в громадянському житті, але ж лише на самих емоціях далеко не заїдеш. Отак ті емоції й виходитимуть - у свисток.

«Безумству храбрых поём мы песню»... Набридло вже! Ой як набрило співати пісню безумству! Так і самому звихнутися недовго. Так уже хочеться проспівати пісню розумству хоробрих! Давно вже хочеться, ой як давно!