Останнє у блогах

Більше

Останні коментарі

Guestcoest
<a href=" https://reqog.info/porno-star/ ">porno star</a> <a href=" https://reqog.info/sex-toys-love-dolls/ ">sex toys love dolls</a> <a href=" https://reqog.info/prostate-stimulation- massage/ ...
Коментарів: 89055
Guestcoest
<a href=" https://reqog.info/best-animated-porn/ ">best animated porn</a> <a href=" https://reqog.info/casting-porno-tube/ ">casting porno tube</a> <a href=" ...
Коментарів: 89055
Guestupdal
<a href=" https://tavim.info/rencontre-femme-indie nne/ ">rencontre femme indienne</a> <a href=" https://tavim.info/femme-cherche-liege/ ">femme cherche liege</a> ...
Коментарів: 89055
Guestcoest
<a href=" http://reqog.info/dredd-porn/ ">dredd porn</a> <a href=" http://reqog.info/massage/ ">massage</a> <a href=" http://reqog.info/skam-snapchat/ ...
Коментарів: 89055
Guestcoest
<a href=" http://tavim.info/modele-annonce-origina le-site-rencontre/ ">modele annonce originale site rencontre</a> <a href=" http://tavim.info/site-de-rencontres-sri eux-et-gratuit/ ...
Коментарів: 89055
Guestupdal
<a href=" https://reqog.info/reality-tv-sex/ ">reality tv sex</a> <a href=" https://reqog.info/erotic-massage-milf/ ">erotic massage milf</a> <a href=" ...
Коментарів: 89055
Guestupdal
<a href=" http://tavim.info/agence-de-rencontre-64 / ">agence de rencontre 64</a> <a href=" http://tavim.info/site-de-rencontre-femm e-algerien-gratuit/ ">site de rencontre ...
Коментарів: 89055
Guestcoest
<a href=" https://qyset.info/lesbian-sex-video/ ">lesbian sex video</a> <a href=" https://qyset.info/oma-sex/ ">oma sex</a> <a href=" https://qyset.info/xn-xxx/ ...
Коментарів: 89055
Guestcoest
<a href=" https://reqog.info/strapon-fuck-porn/ ">strapon fuck porn</a> <a href=" https://reqog.info/webcam-chat-mature/ ">webcam chat mature</a> <a href=" ...
Коментарів: 89055
Jorgeeveve
With thanks! Plenty of information. lisinopril dosage 40 mg <a href=http://lisinopriltrust.com/>lisi nopril 10 mg</a> no script lisinopril <a href=http://lisinopriltrust.com/#>lis inopril ...
Коментарів: 89055

Архів


Ювілеї дорогих наших вождів

Олександр Горобець, 18.12.2010 23:37

19 грудня - не лише День Святого Миколая, до якого, кажуть, потрібно розрахуватися з усіма боргами, а колись ця дата календаря була для всіх громадян СРСР - великим днем народження дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва.

У радянські часи з нагоди останньої події з усіх сторінок газет, екранів телебачення, з радіочастот лилося стільки єлею, що, їй-право, й по нині здається, що в перед новоріччя ось-ось почуються слова здравиць в ім’я незабутнього генерального секретаря .

У цій партійній круговерті найважче, думаю, доводилося все таки нам, журналістам, позаяк жодна стаття не мала права з’явитися в світ без згадки цього великого імені.

Можливо, саме тому мені до найменших подробиць запам’яталося одне редакційне відрядження.

Працював я тоді в газеті "Сільські вісті". Видавалася вона тиражем понад 2,5 мільйона примірників щоденно, окрім понеділка. Отже, читали її щонайменше 10 мільйонів громадян: існує таке канонічне правило, що кожний номер передплаченого і доставленого за адресою видання  до рук бере у середньому чотири людини.

Так ось, це горнило щодоби потребувало масу різноманітної журналістської продукції. А оскільки вся держава розвивалася відповідно до планів, то й у редакції був розроблений прискіпливий прейскурант дій. Називався він - план висвітлення передового досвіду у агропромисловому комплексі республіки.

Відповідно до його, завізованого у відділі пропаганди та агітації ЦК Компартії України, яким тоді, нагадаю, керував Леонід Макарович Кравчук, передбачалося, що раз на місяць у газеті "Сільські вісті" за будь-яку ціну має з’являтися матеріал, форматом у газетну полосну А-2, із розповіддю про рекордно високий урожай, приміром, пшениці, ріпаку, гороху, чи, скажімо, про небувало високий надій молока у якомусь там окремо взятому колгоспі-радгоспі, або ж про надзвичайно помітний приріст живої ваги тварин на відгодівлі.

Але тієї пори, про котру піде мова нижче, .вже в полях в основному завершили збирати цукрові буряки, і виявилося, що в одному з колгоспів Миронівського району Київщини накопали майже по 600 центнерів коренів із гектара. Це був своєрідний республіканський рекорд.

Із ЦК подзвонили і сказали: до пропагандистського плану роботи редакції вносяться зміни. Треба негайно виїхати в господарство, подати звідти газетну полосу передового досвіду про  буряки. Назву колгоспу і село я вже й не пригадаю, а ось головою правління господарства там працював чоловік на незабутнє прізвище Півень

Ми з фотокореспондентом газети Іваном Репіком,  чудовим майстром своєї справи, симпатичним чоловіком із довгим чорнявим волоссям, розпущеним під зачіску а ля маестро, яке він раз по раз завчено заправляв, то за одне, то за інше вухо, пірнули на "Більшовику" в метро і незабаром дісталися автостанції на Подолі. Запаслися квитками до Миронівки, і оскільки до відходу пообіднього маршруту  залишалося ще хвилин із сорок часу, пішли до генделика, що виднівся неподалік, випити пива на дорогу.

 У таких закладах, а особливо поблизу автостанцій, завжди людно, гамірно і, як всюди це трапляється, до заповітного крана з чередою щойно ополоснутих водою гальб, не так уже легко й протовпитися.

Одні пінисте пиво п’ють жадібно з посміхом, інші навпаки - розважливо, неквапом, розклавши на столі гору сушеної, в’яленої риби, а то й варених раків: поруч же ж Дніпро. Ще решта відвідувачів, зібравшись довкруги столиків гамірливими компаніями, весело гуготять, почасти здобрюючи жовтаві бокали білими струмками горілки, яку випліскують  із прихованої пляшки, котру хтось обачно тримає в рукаві.

У генделику  тієї пори стояла повна пивна ідилія. Тільки напружено цокали бокали. Шуміло з крана кудлате під повний бокальний налив "жигулівське" із бочки.

Коли це враз я побачив, як із-за брудної фіранки, котра віддаляла прилавок від якогось там закапелку, де, схоже, полощуть бокали, стрімголов вискочив стривожений чоловік, і нервово глянувши туди-сюди, так, щоб почули його всі, тривожно, не те вигукнув, не те сказав:

- Помер товариш Брежнєв...

Хто пив пиво, закляк із бокалом біля рота, хто їв рибу  - задерев’янів із тим харчем за щокою. Горілка у котрогось  із чоловіків полилася через верх бокала аж на підлогу...

Усі завмерли. Запала гробова тиша...

Після вісімнадцяти літ беззмінного правління з щоденними мільйонними здравицями і регулярними публічними заявами зі з’їздів, пленумів, щотижневих повідомлень з засідань політбюро про  правильність вибраного курсу, це викликало в свідомості певний десонас.

Та тиша мене так тоді вразила, що я нібито й по нині пам’ятаю її вражаючу суть.

Це, звісно, не те, що могло б статися нині, якби, не приведи Боже, нестало когось із теперішніх дорогих вождів-правителів. Бо нині, гадаю, ще б не встигли повідомити про нещастя, якби вже, неодмінно почувся чийсь єхидний, сардонічний голос такого собі, знаєте,  іронічного розумника, котрий неодмінно б запитав: "а він випав із гелікоптера, чи кілер його зняв?" 

У генделику восени 1982 року, в правдивість почутого людям було важко повірити, позаяк стільки тих було здравиць щодня, слів про те, що глибокий пенсійний вік, це лише початок справжньої плідної, результативної роботи в ім’я  рідної Вітчизни...

Знаєте, коли про це говориться з усіх ефірів, і пишеться на всіх сторінках газет та журналів, подумати про щось інше просто голови не вистачає... Я вже не кажу про наш маленький за обсягами, людський розум. Де там у ньому знайти місце для іншої думки, окрім офіційної?

Усю дорогу люди в автобусі тільки й шепотілися на цю тему, а ось в голос ніхто не наважувався сказати про подібне. Тільки одні пасажири запитально зиркали на інших із мало прихованою цікавістю в поглядах: чи знають новину?

У райкомі партії першого секретаря на місці не виявилось: був у відпустці. Правив районом другий секретар, маленький чоловічок у якійсь, здавалося, аж немовбито завеликій, задовгій для нього краватці, набурмосений і аж дещо переляканий.  

Коли я заговорив із ним про завдання ЦК, так би сказати, широко висвітлити передовий досвід із вирощування цукрових буряків, він ураз бурхливо, буцімто дитя у садочку, замахав маленькими ручками на мене.

- Ви що, - казав скоромовкою, - які там буряки!? Який досвід!? Ви, мабуть, і не знаєте, що сьогодні помер товариш Леонід Ілліч Брежнєв. Так що вважайте, всі ваші завдання відміняються... Ми всі займаємось похоронами генерального секретаря...

Я почав йому говорити про те, що, мовляв, Москва все таки далеко. Що товариш генеральний секретар був уже старим чоловіком, і смерть для нього неминуча, як і для кожного з нас. Що за днів два-три відбудуться, напевне, похорони, і життя продовжиться у звичному русі. Що у зв’язку зі смертю генсека, зрозуміло, газета "Сільські вісті" не припинить же свого випуску. Їй потрібні матеріали на полоси. А коли ми нині впорожні повернемося з відрядження, як радить це зробити він, другий секретар райкому партії, нас ніхто не зрозуміє. Сприймуть за диваків. Панікерів...

Він на мене дивився враженим поглядом, неначе до його щойно на прийом потрапив пацієнт із... богодільні. Втупився у мене так неприємно й виразно, буцімто на свого найстрашнішого ворога. Бо, либонь, за все своє свідоме партійне життя цей чоловік із лисиною на голові, не міг навіть собі уявити, що зможе будь-коли почути таке богохульство у своєму священному робочому кабінеті. Та ще й саме тоді, коли нестало вірного ленінця, керманича партії й держави, і насправді треба було б, щоб із-за тієї скорботи, жалоби зупинилося все - і машини, і люди. А тут якийсь молодик із іншим нестриженим, патлатим, звалилися наче з самого неба, і таке верзуть...

Не даючи йому опам’ятатися, я вирішив застосувати свою останню, і, мабуть, стратегічну зброю.

- Ви ж, розумієте, - перейшов я на справжній форсаж, - я є завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети. А приїхав до вас у район за конкретним розпорядження відділу пропаганди та агітації ЦК...

Господар кабінету нарешті потягнувся до телефонної трубки. Підняв її і сказав, напевне, телефоністці, аби розшукала йому Півня.

До пізнього вечора ми з Іваном Репіком у колгоспі розмовляли з головою правління, агрономами, економістами, ланковими. Він їх фотографував у різних ракурсах.

Пізнього надвечірка із Півнем виїхали у напрямку Богуслава. Бо їхнє село лежало якраз на трасі поміж Миронівною і Богуславом. І до останнього виявилося значно ближче, ніж до рідного райцентру. Та й, як висловився Півень, у богуславському ресторані готували краще.

Коли ми в’їхали в сусіднє місто, за вікнами авто стояла густа, непроглядна темінь, а ось у жодному вікні Богуслава не було видно світла. І вулиці його немовби вимерли. Трохи пізніше ми дізнаємось, що десь на підході до райцентру геть погоріли якісь там дроти, і тому райцентр через аварію в електромережі був повністю знеструмлений.

Але коли не знаєш цього, а всі розмови в нічному авто точаться мимоволі навколо того, що десь там, високо у Москві, помер головний чоловік у державі, а тут бачиш, що в чималенькому місті не світиться жодне вікно, стає дещо моторошно. Мимоволі починаєш шукати якийсь незримий зв’язок між цими подіями. Складається враження, що начебто  якась велетенська, незбагненна сила змусила всіх людей дмухнути на свої вогні в домівках, щоб душа генсека могла спокійно злетіти на небеса...

* * *

Розумію, що дня народження Л. Брежнєва я розповів історію, що називається, не за здравіє, а за упокій.

Але повірте, зроблено це не зумисне. Про народження генсека я просто не можу нічого розповісти, оскільки ми жили в інші епохи. А це залишилося в пам’яті найбільш виразне, що пов’язане із ним.

Але, щоб, так би сказати, закінчити все на мажорній ноті із колишніх комуністичних часів, завершу свою розповідь все таки історію про день народження. Але вже про товариша Леніна.

У Шаргороді на Вінниччині, де починав я свою журналістську кар’єру, редактором районної газети був такий собі оригінальний чоловік, Андрій Іванович Катеринич.

Сталося так, що першим секретарем райкому партії туди ж прислали працювати його майже односельчанина, і, зрозуміло, що мій редактор був, як кажуть, на коні. На партійній конференції, за вказівкою першого, Андрія Івановича обирають членом бюро райкому. І це було таким невимовним щастям для мого керівника, що він уже не ходив, а буквально літав по району.

Якось Довгань, таке прізвище було першого секретаря райкому, на добу чи дві, мав покинути межі району. А на ці дні випадало якраз 22 квітня, день народження Володимира Леніна.

Довгань зібрав бюро і каже:

- Другий секретар райкому займається всіма організаційними питаннями у районі, відповідає за весь порядок і економіку у мою відсутність. Третій секретар має виступити на урочистому засіданні з нагоди дня народження товариша Леніна. А ось нашому редактору давайте доручимо проконтролювати за тим, як у мою відсутність особисто керівники  районних організацій та установ прийдуть вшанувати пам’ять нашого вождя та вчителя...

Тільки якоїсь доби увечері з відрядження повертається перший секретар райкому, а мій редактор уже із списком стукається до його кабінету. Наслинив у своєму гріховному списку аж десять прізвищ.

Повертів його у руках Довгань, а тоді гукає завідувача загальним відділом Дзісяка.

- Ось, - каже, - список. Залишися нині на роботі до опівночі, і рівно без десяти хвилин дванадцять починай їх обдзвонювати. Підніми всіх. Хто не візьме трубки, пошли йому персональну записку із нарочним з міліції. Рівно о четвертій ранку вони повинні бути в моєму  кабінеті на засіданні бюро райкому партії...

Дзісяк послушно взяв під козирок.

На світанку всі десятеро нечестивців, протираючи невиспані очі, топчуться в приймальній. Всі члени бюро зібралися в кабінеті першого секретаря. Ніхто не знає, яка причина такого несподіваного, тривожного виклику.

Катеринич першим у список поставив Михайла Винокура. Він голова райпромкомбінату. У нього в підпорядкуванні ковбасний цех, хлібозавод, лінія з виробництва сітра, і все таке інше, в основному їстівне.

Але більше Михайла у райцентрі відома його дружина - Фіра. Вона звичайний продавець у ресторані "Левада", однак насправді у неї значно більше авторитету й поваги, ніж у директора, чи зав. складом. Бо хто з людей, керівників не зустрінеться в райцентрі, домовляються зустрітися у Фіри. Ім’я її все одно, що пароль для всіх у Шаргороді.

Є гроші в кишені, чи навіть порожньо - завжди можеш у ресторані навіть справжній банкет закотити. Зрозуміло, у борг. Це залюбки вирішить всіма знана, й шанована охайна Фіра Винокур.

Але коли її переляканий чоловік переступив поріг кабінету Довганя, всі члени бюро райкому партії сиділи з кам’яними виразами на обличчях.

Довгань, великий зовні, могутній чоловік, із полиском золотих зубів у роті, суворо, як батогом ударив, запитав:

- Поясніть товаришу Винокур членам бюро районного комітету партії, чому ви, як комуніст, керівник крупної районної організації, опустилися до того, що злісно ігноруєте велику дату для всієї нашої країни - день народження Володимира Ілліча Леніна...

Винокур затремтів усім тілом. Йому, було видно, стало наразі зле. Він був не в силі вимовити жодного слова.

- Повторюю запитання. Чому ви не були на урочистому засіданні в районному будинку культури?

Винокур нарешті жалісливо видав із себе:

- Забув, Василю Івановичу. Їй-богу, повірте, забув...

Довгань злісно зблиснув очицями, нервово поправив не густу  зачіску на  голові..

- Товариші члени бюро, - тихо, але твердо вимовив він, - я пропоную за одноразове, але грубе порушення партійної дисципліни, втрату зв’язку з партією, виключити Михайла Винокура з рядів КПРС і звільнити з займаної посади...

Почувши ці слова, Михайло Винокур тут же посеред кімнати бухнувся на коліна, підняв до гори руки і залопотів:

- Василю Івановичу! Василю Івановичу, дайте сказати кілька слів до прийняття вами остаточного рішення. Я вам обіцяю, я вам усім, товариші члени бюро, клянусь, що з сьогоднішнього дня я можу забути день народження моєї дружини Фіри, але день народження товариша Леніна я більше не забуду ніколи...

.


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Журналіст, письменник


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS