Хотіли вбити. А ми що?

За тиждень до появи новини про замах на вбивство  московського колеги Олега Кашина  я майже випадково наткнувся на  книжку журналістки з тої ж Москви, яка написала трохи раніше  "Записки кремлівського дігера". Єлена Трегубова  у наступному своєму виданні "Прощання кремлівського дігера" (саме його я купив) описує як її хотіли вбити. Після того, як у неї під дверима стався вибух, вона не збагнула спочатку що відбувається. Лише потім до неї почала доходити неймовірна  думка про те, що її намагалися відправити на той світ. Неймовірна, бо нам здається, що це неможливо, що це десь не з нами, що не можуть ось так просто відібрати твоє життя лише за те, що ти написав якусь річ, яка комусь не сподобалася.

Ось і з Кашиним відбулося щось подібне. Раніше  його ж занесли у чорні списки тих журналістів, які висвітлюють діяльність опозиції в Росії. А тепер відлупцювали двоє невідомих, яких не зацікавив вміст його кишень. Себто метою їхньою було не пограбування.  Він перебуває у стані штучної коми в реанімації. Звісно, якби мали таке завдання, то скоріш за все вбили. Але покалічили - це точно. І це застереження для інших журналістів.

У нас теж через десять років після Георгія Гонгадзе  без вісти зник Василь Клименьєв з Харкова. Висловлюються припущення, що його вже нема в живих.  Сьогодні ми рухаємося у бік Росії. Знову стає страшно працювати.

Найперше треба не боятися. По-друге, треба бути солідарними. Хоча б висловити підтримку московському колезі і вимагати від російської влади розслідування. Заяву точно зробимо. А може ще й пікет біля російського посольства.

Це тільки так здається, що вони там нагорі нічого не бояться. Коли влада бачить нашу солідарність, то в неї мурашки по тілу бігають - можете не сумніватися.