Бути похованим на Байковому

         Уже навіть місце  розташування сайтів і, напевне, блогів стає престижним або непрестижним. У мене є сайтець на спеціальному порталі  ucoz, а також кілька блогів.  Чоловік з ніком „Сергій Тігіпко" пише у коментарях до мого блогу на „Кореспонденті", що мені мати сайт на ucoz  „как-то не очень". Коли я його запитав „Чому?", то він відповів: „Ну о том, что это просто несолидно, я просто молчу. Это как офис серьёзной фирмы арендовать в комнатке 2*2 возле общественного туалета".

         Я наткнувся в телевізорі на передачу про Таїсію Повалій. В ній розповідалося,  що наші естрадні зірки не можуть собі дозволити навіть в буденній обстановці з’явитися  в буденному вбранні і без макіяжу. Себто навіть на дачному  городі вони повинні стояти раком в костюмі від Луї Вітон, інакше, мовляв, публіка втратить до них інтерес. Отож:  питання не в тому як вона співає, а в тому, як вона себе подає.

         Так ось виходить, що  і розташування сайту тепер  - це з того самого розряду, коли людина певного статусу мусить їздити на „Мерсі" або „Лексусі", але не на „Шкоді" або „Ланосі". Це з того ж розряду, що депутат мусить їсти у ресторані „Феліні", але боронь Боже йому  зайти до „Пузатої хати".  

         Коли мені трапився на очі ucoz, то я не дуже знався на нюансах розташування  персональних ресурсів  в Інтернеті. Він пропонував непогану матрицю для сайту, в якій навіть такий тупий юзер, як я, зміг достатньо легко розібратися.

Там є свої недоліки, які я збагнув пізніше, але не буду на них зупинятися, бо свої мінуси є всюди. (До речі, подумую змінити розташування. Але аж ніяк не через престижність, а через більшу зручність інших ресурсів) . Мене бентежить інше: ставиться питання  не про суть мною написаного, а про те, де я це розташував. Навіть у цій сфері починає працювати такий собі ярмарок марнославства, який характерний для не лише для цієї, але і для багатьох інших сфер нашого суспільства.

Думаю, що і журналісти теж доклали руку до цього. Ми всі чудово знаємо ціну оцим фестивалям „Людина року". Певна річ, що це ніяка не змагальність, а демонстрація політичних впливів. Тим не менше, з року у рік ми беремо участь у цьому конкурсі марнославства і ретельно висвітлюємо його  у своїх ЗМІ. . Ми кажемо один одному, що система нагород у нас совкова, тим не менше, кожного року ряд наших колег отримує з рук влади  звання „Заслужений журналіст України", а деякі навіть ордени і медалі.

З одного боку, ми сваримо Януковича за те, що той взув туфлі зі страусячої шкіри. Наводимо це як приклад скоробагатька, який демонструє своє багатство у такий спосіб. З іншого боку, пригадується,  в якомусь телерепортажі з Кабміну журналісти зняли туфлі Луценка, які були чи то пожовані, чи то недостатньо престижні. Автори репортажу  спеціально акцентували на цьому. Не здивувався б, коли  дізнався б, що після такого репортажу тодішній Міністр внутрішніх справ також кинувся купувати собі страусяче взуття. Бо ж на нього тисне суспільство в особі журналістів.  .        

         Тож ми самі створюємо атмосферу, коли здаватися важливіше, ніж бути, коли форма важливіша від суті. Хворе суспільство - хвора і журналістика. Дуже їй хочеться бути похованою саме на Байковому цвинтарі - таке право дає звання заслуженого журналіста.