Останнє у блогах

Більше

Архів


Вітаю з днем прес-контролерів

Леся Ганжа, 03.06.2010 19:17

2 червня – день, коли Єгор Бенкендорф підписав розпорядження про те, що віднині усі працівники Національної телекомпанії мусять говорити тільки з дозволу прес-служби, має стати офіційним святом працівників прес-бренд-піару.  

Етика корпорацій остаточно перемогла здоровий глузд. І – як казав великий Людкевич – «нема на то ради». Останній прес-секретар в телепросторі довів своєму керівникові, що телебачення – це тільки по-друге ЗМІ, журналістика і решта стихійних неконтрольованих речей, а по-перше – це велика корпоративна машина з її випещеними роками правилами поведінки для офісного планктону: нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу. Тепер ти не журналіст, а мальчіш-кибальчіш і головне для тебе ніч – стояти, день – триматися і берегти чиюсь вельми воєнну тайну. 

Це тільки з точки зору здорового глузду виглядає так ніби прес-секретар (він же піар-директор, він же - бренд-менеджер – тут вже кому на що фантазії вистачило) існує для того, щоб підказати журналісту, хто є найкращий спікер в компанії з того чи іншого питання, до кого звернутися краще, а не для того, щоб вимагати в журналістів коменти на затвердження.  Ну ще, може, для того, щоб помогти керівникам своєї компанії сформулювати свої думки, а не замаскувати їх відсутність оптимістичними слоганами.

Хоча парадоксів у цій ситуації кілька, і це тільки перший.  

Якщо коротко, то він полягає в тому, що прес-служби на сьогодні не стільки поширюють інформацію про компанії, скільки її приховують. Приховують часто не з якихось комерційно-таємничих міркувань, а лише через те, що нічого про неї не знають. Своє незнання вони видають за комерційну таємничість і потребу суто організованих і узгоджених промокомпаній, а не окремих і хаотичних інформацій про неї. 

Питання низького статусу прес-служб в самих телекомпаніях навіть не обговорюється – бог з ним із статусом у цій дивній країні Кін-дза-дза, де люди весь час штовхаються одним з одним, хто кому «ку»… Прес-служби просто, як правило, існують ніби десь окремо, на іншому боці Місяця, десь між продажниками і техніками.  

Вони не знають, що відбувається на каналі, якщо це не запуск чергового промо, а успіх своєї роботи обраховують у кількостях позитивних і негативних згадок про компанію, невмотивовано перебільшуючи ефект як перших, так і других. 

Тож в умовах, коли їм нема про що інформувати, якщо їм не дадуть вказівку – проінформуйте про те і те, вони починають боротися за іншу функцію – контролювати. Починають і виграють. Тож вітаємо читачів «Телекритики», яким цікаво читати прес-релізи у первозданному вигляді. Ця потужна фан-група може святкувати 2 червня, як кращий день свого життя і готуватися до нових літературних вражень. Тепер слова про найкращих з найліпших і найвідоміших серед найпопулярніших назавжди стануть супутниками їхнього життя, а інформація про рекорди програм за найекзотичнішими аудиторіями не буде попсута скепсисом неузгоджених коментаторів, а подаватиметься лише з правильними акцентами і стерильними синхронами…

Другий парадокс, що у прес-служби чомусь є уявлення про те, що ЗМІ мають працювати на їхній єдиний задум – їхню сольну промо-компанію разом із бігбордами, сітілайтами та розмальованими тролейбусами.  

Я розумію, що десь таке ставлення до журналіста як до аутдору (у всьому багатстві конотацій цього слова) іде від того, що як правило, телеканали мають чималі промобюджети, і статті про них преса здебільшого пише замість рекламних макетів: десь так, що один тиждень макет, один – інтерв’ю з ведучим. Ну і, звісно, таке інтерв’ю без візи прес-служби давати просто гріх – жодна людина не втулить стільки раз слово «найкращий» у свій текст, як це зробить за нього потужний прес-секретар.  

Але ж не всі пишуть замість макетів. І не всі мають працювати на ваші піар-компанії. Моє завдання – інформація, а не ваша безкоштовна промоція.  

Тож тут виникає третій парадокс.  

Самі ж медіаменеджери, а зокрема й ті, які підписують ці далекоглядні укази-розпорядження, напевно ж, вчать своїх працівників релізами не користуватися, дізнаватися інформацію з першоджерел, а не від прес-секретарів.  

Цікаво, як при цьому вони пояснюють своїм журналістам, які щодня записують коментарі ньюз-мейкерів, що самим цим людям надавати коментарі заборонено?


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Заступник шеф-редактора «Телекритики» з інформаційної політики


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

    Головна RSS