Викриття Старого Заповіту :)

До прочитання Старого Заповіту мене свого часу спонукала поема Івана Яковича.

Навіть не сама поема – як на мій хлопський розум, досить занудна – а знаменитий вступ до цього твору. Відомого під симпатичною кожному православному серцю назвою «Мойсей».

Поему ми проходили ще в школі. Старий Заповіт – ні*. Ось так школа вчить нас якщо й не надто розумного (і вже точно – не доброго**), то, принаймні, 100 % вічного.

При цьому поезія Івана Яковича мені мало подобалась ще з дитинства***. Нічого не змінилось навіть тоді, коли я відкрив для себе Поезію як таку.

Шевченко мені подобався – і подобається – страшенно. І Пушкін, і Маршак, і – трохи пізніше – Пастернак та Стус, і Ліна Костенко, і Бродський, і Андрухович, і Жадан, і Ганна Горенко-Ахмєтова… Та всіх і не перелічиш****.

А от Франко не подобався ніколи. Як і Леся Українка, чи Лєрмонтов, чи Симоненко. Непоетичні були в них вірші – на мій, звісно, смак.

Але що у Франка було добре, так це – вступ до «Мойсея». «Каменярі» до певної міри теж, але вступ до «Мойсея» - це було воно на всі сто*****.

«Народе мій, замучений, розбитий / Мов паралітик той на родорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий / Ну подивись – на кого ти похожий?». Десь так я уявляв собі це тоді, в дусі нашої поліської говірки.

А потім, як уже сказав, ознайомився власне з першоджерелом казочки про мандрівку прадавніх євреїв у значно прадавнішій пустелі******. Я про ту казочку, в якій Мойсей сказав, що тра’ вештатись казна-де, доки не помре останній раб.

І тільки тоді вже (сказав Мойсей) можна завоювати собі такий-сякий Ханаан та увійти до дочок людських.

І ось відтоді мені щось у цій історії видавалось підозрілим. А тепер я нарешті зрозумів, що.

Панове! Хто, при здоровому глузді, буде вештатись сорок років по пустелі, коли є варіанти?! І найочевидніший варіант – повернутися до того прекрасного, того чудового, того, Ягве вас забери, омріяного Полону Єгипетського?!

Так, і тільки так! Будь-якого Мойсея за цю, розумієш, пустелефілію порвали би й згодували б сінайським тушканчикам. Чи хто там у них на Сінайщині жив до ери сміттєздатного туризму. І то не чекали би 40 років, а оформили б усе вже максимум за 4. Як воно й буває за умов демократії*******.

Я бачу, бачу: ви хочете сказати, що Мойсей спирався не так на народ, як на бога свого народу. Котрий (бог, а не народ) періодично сипав з неба якусь крупу, чи гречку, чи як там її, й усі були щасливі.

Що ж. Спочатку я думав, що всі ці історії свідчать лише про неабиякі управлінсько-політичні таланти Мойсея. Тепер я думаю, що вони свідчать лише про провидницький дар авторів стародавніх текстів. Які (автори, не тексти) ще тоді зрозуміли, що реальність не має жодного значення. Бо значення має лише інтерпретація, яка і стає реальністю – так само неминуче, як ми бачимо хід Сонця довкола Землі, хоча насправді це Земля ходить навкруг Сонця.  

Реальність же******** проста: навіть євреї, лише трохи поблукавши по справжній пустелі, скинули би будь-якого Мойсея й стрункими шеренгами повернулись би у рабство. І навіть за умов божої співпраці. Бо Бог ніколи не працює за графіком. В той час як рабам саме за графіком завжди дають їхню порцію гречки. Це називається «стабільність»*********.

І вже тим паче проситимуться, та що там – рватимуться! – повернутись у рабство ті, хто народився після нього. Ті, заради кого Мойсей нібито й тягав пустелею свій народ.

В реальності вони би чули від своїх батьків лише одні розповіді: про те, як добре було «раніше». В рабстві.

І вони хотіли б туди. Ось чого не розуміли кепський поет Франко та надзвичайно талановиті, але навіки невідомі автори Старого Заповіту.

Вони не мали практики.

Вони не жили не те що в Сінайській пустелі, а хоча б у Незалежній Україні початку ХХІ сторіччя.

Хіба все це не кумедно?

 ПРИМІТКИ:

*Новий Заповіт ми у школі, на щастя, не проходили теж. І я буду першим, хто кричатиме гвалт, якщо будь-яка влада спробує нав’язати моїй дитині обов’язкові «уроки» релігійної пропаганди. Як би вони не називалися, і яка б конфесія їх не проводила – включно з найсимпатичнішими мені особисто греко-католиками… Хоча цього тепер точно не дочекаєшся, швидше вже це буде «Посольство Боже» (МП).  

**З так званої гуманістичної точки зору про Старий Заповіт важко сказати влучніше, ніж давно сказав Генрі Райдер Гаггард у своєму найвідомішому пригодницькому романі: «…в пам’яті моїй поставали кровожерні рядки Старозаконня…»

***З дитинства – це років з 13-ти, бо доти я поезію ненавидів у принципі, а полюбляв тільки пригодницьку прозу. Що й сьогодні вважаю доказом власної невиліковної нормальності.

****Тим паче, що я завжди був прибічником версії, що вірші можна й треба читати винятково мовою оригіналу – а тому не менше 70 % найкращої світової поезії пройшло повз мене, хвала Тобі, Господи.

*****Взагалі, говорячи про нелюбов до Франка, я мав на увазі в першу чергу його хвалену інтимну лірику. Мабуть, ще з дитинства здогадувався про те, про що реально дізнався значно пізніше – як він там довів жінку до дурки і все таке. Хоча, знов-таки, не Франком єдиним – от Лєрмонтов взагалі замолоду писав елегії своїм коханцям-однокурсникам…  

******Задля таких речей, як Біблія, можна й відступити від переконання про «поезію-тільки-мовою-оригіналу». А коли чесно, то й не лише задля таких :)

******* В пустелі, погодьтеся, не може бути інших політичних умов, окрім демократії – бо ж на що спиратися будь-якому вождеві заблукалих у пустелі мас, коли не на народ?

********Звісно, в моїй інтепретації. Яка не є Істиною.

*********А якщо гречку при цьому раптово змінити на пшоно (або навпаки), то – «Стабільність і реформи».