Останнє у блогах

Більше

Архів


На щемній ноті “побєди”

Євген Сверстюк, 21.04.2010 18:21

"Кремлівські мислителі" і донецькі регіонами у 2010 зійшлися на щемній ноті - "День побєди". Виходить, то їх єднає. Якось це в сталінські часи не дуже пишно святкували. В очах людей ще стояли похоронки. По вулицях їздили інваліди на візках із залізними колесами. Народ ходив у злиденному лахмітті, а то й у німецьких кітелях. Навіть не дуже приховували незадоволення з того, що на фронті обіцяли щасливе життя "после побєди", а тут - повернулися в старе рабство, під наглядом КГБ, у старі злидні.

Був анекдот. Дядько стоїть на базарі, продає курку і аж стогне: "Ой жмуть, ой жмуть..."

Під’їздить чужий чоловік із сердитим виглядом:

-  Кто тебя жмет, чем ты недоволен?

-  Та чоботи жмуть...

-  Что ты мне врешь - ты же босой!

-  От тому  й босий, що жмуть.

В Україні вистежували учасників національного опору, а босих дядьків не було сенсу ловити. Совєти знову принесли "першу заповідь": "хліб - державі". А голодні люди зі сходу України, з Росії, з Молдови прийшли жебрати на Західну Україну  і одверто проклинали колгоспи.

Рівень страху в народі під час війни знизився, а німецька окупація для селян була легшою, ніж сталінська.

"Другі совєті" прийшли вже в погонах і у "визволення" не гралися. Російський шовінізм говорив нахабно і не загавав. Воєнні методи насильства переносилися на усі форми громадського життя. Сотні тисяч людей вивозили до Сибіру. Концлагери після війни розширилися і розрослися у величезний Архіпелаг Гулаг. І туди потрапили також учасники "Вітчизняної війни", запідозрені в інакодумстві, а то й звинувачені в тому, що врятували собі життя, замість загинути "за партію, за Сталіна".

Визволителів не поважали ще й тому, що усі бачили, як ганебно вони покидали свої танки і втікали під тиском німців. Банкротів не поважають.

А перемогу над Гітлером усі вважали спільною: адже весь світ воював проти нього. І кожен бачив на власні очі американську допомогу: і взуття, і одяг, і консерви, і студебекери (військові автомобілі)...

24 липня 1945 Олександр Довженко записує у щоденнику: "Я був учора на параді Перемоги на красній площі. Перед великим мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв шапку з голови. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні хвилини мовчання... Тридцять,  якщо не сорок мільйонів жертв і героїв, ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили. Про них згадали, як про поняття... До самої смерті душа моя буде - з тими, кого розорила і обездолила війна, з удовами й сиротами, з каліками, арештантами і вигнанцями...".

 У всьому світі загоювали рани війни, а ССР розносили брехню про "Велику Вітчизняну війну" і хвалилися пірровою перемогою. Війна і перемога зручна тим, що усі свої злочини можуть списати на того, хто потерпів поразку, та заявити єдність з народом. Насправді 9 травня 2945 року була перемога Сталіна і ВКПБ, але важка поразка народу, якому за його кров не дали навіть послаблення жорстокого режиму. Йому залишилося мовчати,  слухатись та величати вождя. То було і моральне приниження, бо в час німецької окупації портрети Леніна і Сталіна валялися на смітниках, а тепер їх знов підняли...

За Хрущова шум перемоги приглушили, вождя і генералісимуса самі комуністи скинули з п’єдесталу. Натоміть людям почали видавати паспорти і будувати п’ятиповерхові "хрущовки".

Брежнєв знов повернувся до парадів, а то завжди ознака загниваючого режиму. "Коли нарешті те закінчиться?", - обурювалися люди.

Але гниль маскується патріотизмом та спекулює на народних слабостях, пісеньках типу

"Выпьем и снова нальем...". В атмосфері нинішнього світу ті рейди в минуле вже виглядають, як глум над народом, якому нічого пообіцяти і більше нічим втішити, як тільки торішнім закривавленим снігом.

Дивно, як важко доходить до маси людей правда про паліїв війни, спільно розпочатої Гітлером і Сталіном у 1939 році. І як легко підхоплюється блудний міф про "перемогу народу" у "Великій Вітчизняній". Яка ж вона "Вітчизняна", коли мільйони самих тільки росіян воювали на боці Гітлера "проти Вітчизни"...

У вільній Україні належиться вшанувати померлих у війні і сказати людям усю правду про боротьбу двох вождів за панування над світом. І про те, як вони безжалісно використали свій народ, накинувши йому свої маячні ненависницькі ідеї.

А найгірше те, що вони отруїли світ ненавистю і брехнею, і ту кашу залишили розсьорбувати нам...


* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Дисидент, письменник, доктор філософії, Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу.


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS