Ксенофобія з туману

Не так давно у «Телекритиці» Сергій Грабовський цілком справедливо обурювався поширеністю в Україні передвиборчої агітації (точніше, антиагітації), базованої на етнічному походженні політичних конкурентів. Залучення до передвиборчих змагань подібної аргументації є, як слушно зазначив Грабовський, ницістю. Однією з жертв цього приойму стала Юлія Тимошенко: саме на її буцімто єврейському походженні маргінальні ЗМІ наголошують от уже декілька років. А за тими ЗМІ, як неважко здогадатися, стоять політичні спецтехнології.

Капітельман - так і саме так звуть Тимошенко в певних «патріотичних» колах. Чому вже тоді, скажімо, не Антресольман? Коли вже на те, то якби Тимошенко й справді була Капітельман, економіка та фінанси України перебували б у дещо іншому, ніж тепер, стані.

От тільки біда не в тім, що капосні політики використовують тему етнічного походження - реального чи вигаданого - у боротьбі проти конкурентів, а деякі не менш капосні ЗМІ заробляють на ній тиражі та рейтинги. Біда в тім, що для значної частини українського суспільства чинник етнічного походження політиків виявляється значущим. Аж до того значущим, що переважує реальні дії тих політиків. Мова не про саму лише Тимошенко, як і не про Яценюка, й не про Януковича - список тих, проти кого висували звинувачення в «нешляхетному» етнічному походженні, можна продовжувати ледь не до безкінця. Мова про те, що якби суспільство не клювало на подібного гатунку «полуничку», то ніхто й не викидав би на вітер гроші й не марнував би зусилля, продукуючи та тиражуючи подібну антирекламу.

Станове, якщо не кастове, суспільство не може бути не хворим на ксенофобію - адже етнічне походження є чинником, що дозволяє віднести особу до певного стану з певним чітко визначеним місцем у суспільстві.   

І не варто таврувати «націоналістів» або «безрідних космополітів». На ксенофобію рівною мірою хворі як «помаранчева», так і «синьо-біла» половинки українського суспільства. «Крымские татары - подленький народ» та «Кримських татар виселяли не українці й не з України, Крим належав РРФСР, то чому тепер Україна має через них страждати, хай собі забираються на свою батьківщину - до Росії», - відмінність тут полягає хіба що у «глибині теоретичного обгрунтування». А хіба в антинатовській та «православній» риториці наших «борців із націоналізмом» аж не випирає суто ксенофобський компонент?

З іншого боку, чим, як не ксенофобією, є озвучувані нібито респектабельними політиками заклики повернути до паспортів графу «національність»? Буцімто щоб нею пишатися. Паспорти - то не сімейні альбоми, в них навіть написано: вони є власністю держави. Інформація в паспортах не призначена для пишання (чи, може, хто-небудь пишається своєю пропискою або тим, яке саме РУ ГУ видало йому паспорт?), а має суто практичний, причому практичний для держави, характер. То яке ж практичне застосування матиме графа про національність?

В СРСР із його етнічною сегрегацією такий практичний характер був: саме чинник етнічного походження мав першорядне значення під час призначень на посади, а ще під час вступу до престижних вишів, поїздок у закордонні відрядження та в безлічі інших ситуацій. Нагадаю: євреї - випускники київських шкіл - роз’їжджалися вступати до вишів по всьому Союзі. Бо євреїв у Києві було багато, а норма вступу, встановлена для них, була загальносоюзною - не більше 2% від загальної кількості студентів. А в анкетах для абітурієнтів були графи: «У», «Р», «Е», «Др». Напевне, винятково для того, щоб абітурієнти пишалися. До речі, для тих, хто «досліджує» етнічне походження Петра Порошенка: на факультеті, який він закінчував, євреїв не було, бо бути не могло, їх туди не приймали. Так само й дівчат. Офіційно, звісно ж, ані того, ані іншого ніде не було прописано, але от не приймали.

Поширеною практикою було змінювати прізвища перед закінченням школи. Не лише єврейські, а й українські прізвища міняли на російські: на переконання багатьох батьків, із російським прізвищем у Києві було легше вступити до університету, ніж із українським. Утім, російські прізвища на українські міняли так само: вгадати, яким от саме цього разу буде серед абітурієнтів співвідношення етнічних українців та росіян, і як вкластися у норму цього співвідношення, встановлену для зарахування до вишу, було майже неможливо.  

У царській Росії в документах зазначали не етнічне походження, а конфесійну належність - бо сегрегація відбувалася не за етнічною, а за конфесійною ознакою.

Тож в Україні деякі «демократи» так само прагнуть запровадити офіційну нерівність прав громадян залежно від їхнього етнічного походження, а отже, зберегти феодально-становий характер держави та суспільства.

У даному разі анекдотичність ситуації полягає в тому, що чимало політиків, які виступають за запровадження графи про національність (як от Володимир Яворівський), є представниками Блоку Юлії Тимошенко. Що ж, вони цього хотіли - вони це отримали.

Ще більша анекдотичність полягає от у чому. Найперший поштовх «розвідкам» про «справжнє» етнічне походження Тимошенко дав ніхто інший, як сама Юлія Тимошенко. Ще на початку 2005 року, даючи інтерв’ю дніпропетровській телекомпанії, вона розповіла красиву легенду: її батько був латишем, і справжнім його прізвищем було Григяс. Але оскільки етнічні латиші в СРСР зазнавали утисків, то прізвище переробили на Григян.

Чимало людей тоді помітили: якось дуже не по-латиськи звучало оте Григяс. Радше, по-литовськи. Та й латиські жіночі прізвища відрізняються від чоловічих. Дочка або дружина чоловіка на прізвище Григіс буде Григе, дочка або дружина чоловіка на прізвище Григс - Грига. А Григяс? Латвійський журналіст Вадимс Фальковс на моє запитання відповів категорично: латиського прізвища Григяс бути не може, немає у латиській мові закінченнь ані «ас», ані «яс», та й навіть м’якого Г немає.

Що це мало означати? Або Тимошенко не розрізняла латишів та литовців, що в даному контексті - адже йшлося про її батька - було б дещо дивним. Або ж вона просто напустила туману.

От саме після того вперше й з’явилися згадки про Капітельман. Версія про її нібито єврейське походження виринула саме з того туману, якого напустила сама Тимошенко. Вона сама, ні сіло ні впало, завела розмову на цю тему. Вона сама посіяла те, що їй же довелося пожинати.

Хочу підкреслити: у модерній демократичній державі не має ніякого значення етнічне походження прем’єр-міністра - хай він (вона) буде хоч Капітельман, хоч Мартиросян, хоч Папандопуло, хоч Прабхупада. Ба більше: прем’єр-міністр не зобов’язаний зізнаватися у своєму етнічному походженні, рівною мірою як і у ставленні до релігії. Але у модерній демократичній державі не заведено, щоб прем’ер-міністр казав неправду, а тим паче неправду на рівному місці, от просто заради чистого мистецтва.

Борис Бахтєєв