Недостатньо усвідомлена необхідність

Що дратує найбільше, коли доводиться користуватись громадським транспортом? Ну, так, натовп, тиснява. Але де є громадський транспорт, зокрема метро, - там скрізь є натовп, особливо в годину пік. Але знаєте, що відрізняє наше метро і "закордонне", якщо говорити про людський фактор, а не про дизайн і технічні рішення - турнікети-ескалатори? Істотною відмінністю нашого і їхнього натовпу є те, що наші люди якось швидше наївно ніж зухвало "липнуть" до тебе, навіть якщо довкола достатньо вільного місця. Ти відсуваєшся, наскільки можливо, а людина присувається до тебе. Особливо це відчутно в літню пору, коли люди торкаються відкритими частинами тіла - руками, наприклад, і часто спітнілими, дихають тобі в обличчя чи в потилицю, не розуміючи, чому ти намагаєшся відсунутись, не допускаючи думки, що тобі "тактильний контакт" може бути неприємним.

Роки зростання в тисняві гуртожитків і хрущівок, де одночасно мешкало по три покоління однієї сім’ї, відсутність "власного кутка", діти, які змалечку до власного весілля сплять в одній кімнатці з батьками, навіть по кілька осіб в одному ліжку,  - у тій приреченості доношування одягу "старших" - братів і сестер, "догравання" їх іграшками, невлаштованості побуту і животінні гуртожитко-колгоспним буттям - ось причина, чому люди не усвідомлюють необхідності хай у невеличкому, але маленькому власному просторі, - private space, яке чомусь в країнах Європи доведено до святого непорушного правила, іноді - навіть до абсурду.

Тепер, коли всі ніби уже трохи роз’їхались, і нас уже давно не 42 мільйони, проблема приватного простору лишається. Причина, на мій погляд, - в посткріпацькій свідомості, яка міцно засіла в головах, а не квадратних метрах, і полягає у відсутності самоповаги, усвідомлення власної індивідуальності як життєвої необхідності і непорушності права на власну індивідуальність навіть, вибачте, в обісцяного бомжа.

В моськовському метро, наприклад теж тиснява, публіка теж вийшла із совєтської минувщини, але люди намагаються тримати дистанцію. В чому ж проблема? А в тому, що Москва завжди була мегаполісом, більшим, агресивнішим, там мегаполіс перемелює, тисне на людей, перевиховує їх, а Київ - навпаки, змінюється силами "понаєхавших", він не такий агресивний, тож тут домінує і рулить емігрант з котомкою, і дуже часто емігрантові тут краще, аніж місцевому, проте ніхто тут не живе від Щека та Хорива, всі колись сюди "понаїхали", в тому числі і самі Щек, Хорив із Либіддю.

Біда, коли з усіх "особливостей" своєї натури деякі люди як транспарант "несуть" свій статус, підтверджений пропискою. І за цим - більше нічого. Таким людям скрізь заважають "понаехавшие", проте вони самі ніколи не підмітуть під килимком біля вхідних дверей, не піднімуть кинуте ними ж сміття, коли не поцілили в смітник, вони не люблять некваліфікованої або нелегкої праці, все чекають особливих пільг у житті відповідно свого статусу згідно прописки і реєстрації. Вони киплять від злості і кричать, що Київ не гумовий, але водночас вони звикли, що їх обслуговують приїзджі. У цього типу людей теж немає почуття прайвесі, тому що воно тісно пов’язане з повагою, а не з власністю. Самоповаги не існує без поваги до іншого.

Ви можете собі уявити, що всі члени сім’ї по черзі одягають і носять сімейки батька? Ні? Але ви, я думаю, часто спостерігали за "телефонним контролем", приміром, коли дружина/чоловік телефонують одне одному щогодини, аби спитати де той/та і що робить? Це не прояв турботи і любові, оскільки любові не буває без довіри. Це прояв привласнення, відсутності поваги до "прайвесі" - адже він мій, моя, законний (а), статусний (а).

Коли люди усвідомлять себе особистостями, вони усвідомлять необхідне, як повітря, як власні білизну, одяг, зубну щітку і рушник, прайвесі. І тоді дружини і чоловіки перестануть потайки порпатись в мобільних своєї "половини", в пошуках "доказів зради". І взагалі, оце слово "половина" - я його якось не люблю. Мені більше подобається слово "друг" чи "партнер" - вільний союз двох цілісних особистостей.

Зрештою, повага до "прайвесі" - це питання культури людини. Це і процес, і стан душі. Це визнана в собі і в кожному необхідність і передумова - не лізти людині в лице і в душу.